ІСТОРІЯ

Михайло Громовий: Своє минуле оцінюю з позиції, де я був найкориснішим для людей

Михайлу Пилиповичу Громовому днями виповниться сімдесят п’ять. Це той вік, коли можна відверто говорити про минуле і сьогодення, навіть називати конкретні прізвища, чим я й скористався. Ми домовилися з ним по телефону й спочатку зустрілися в редакції, а потім у нього вдома – в Соколівському під Кіровоградом, де він мешкає. Розмовляти з Михайлом Пилиповичем цікаво, тож укотре довелося пожалкувати, що формат газети примушує бути занадто лаконічним.

– Михайле Пилиповичу, в 1996 році ви очолили Кіровоградську обласну державну адміністрацію, і то була вершина вашої кар’єри. Але ж їй передували роки праці на інших посадах – як ви їх оцінюєте сьогодні?

– Чи не жалкую? Ні, звичайно. Мені довелося працювати і на господарській, і на комсомольській і на партійній роботі, і всюди я щиро вірив, що моя праця потрібна людям. Я й сьогодні своє минуле оцінюю з позиції, де я був найкориснішим для людей.

– І де ж?

– Гадаю, найкориснішим був, коли працював першим секретарем Олександрійського райкому комсомолу, другим секретарем обкому комсомолу, секретарем, другим і першим секретарем Знам‘янського міському партії. Були ідеї, було велике бажання їх втілювати в життя. І багато вдавалося зробити. Скажімо, коли я почав працювати у Знам‘янці секретарем міськкому партії, там найбільшою проблемою було опалення, місто взимку буквально замерзало. Ситуацію треба було змінювати, і ця непроста місія випала мені. Було підведено газ, прокладено десятки кілометрів тепломереж, збудовано сучасну котельню. Я часто виконував обов’язки і виконроба, й експедитора. Необхідні матеріали доводилося шукати, де завгодно, виручали особисті знайомства з потрібними людьми. Наприклад, із земляком, майбутнім міністром Лубенцем. Коли запустили в експлуатацію котельню, Знам‘янка почала стрімко змінюватися, жити в ній стало комфортніше й веселіше. До слова, увесь час, поки будувалася котельна, я мешкав із родиною в звичайному будинку, тобто ми мерзли, як і решта людей. Переселилися в будинок для партпрацівників, коли всім стало тепло.

– Я так розумію, що в ті часи партія вимагала від своїх «штиків» конкретних справ?

– Якби ми займалися лише розмовами, у людей це викликало б невдоволення. Потрібні були конкретні справи. А щоб краще знати, що хвилює знам‘янчан, які питання треба вирішувати в першу чергу, ми запровадили так звану стиковку змін місцевого відділку Одеської залізниці. Ті зміни, що відпрацювали, і ті зміни, що заступали, – а це кілька тисяч людей – збиралися й обговорювали наболіле. Непросто було нам із начальником відділку стояти й відповідати на запитання, бо машиністи й робітники говорили те, що думали, їх не цікавила ідеологія, їх цікавило, як виконуються прийняті рішення. Але й захищали, коли бачили, що хтось безпідставно критикує. Якось один чоловік, аби тільки скаламутити воду й підняти градус розмови, почав говорити те, чого не було. Мені навіть не довелося виправдовуватися, його швидко поставили на місце самі ж залізничники.
– Коли вас обрали першим секретарем міському партії, ви змушенні були опікуватися ще й сільським господарством. У якому стані воно перебувало на той час?

– Не в найкращому. Були зразкові господарства, як, наприклад, у Суботцях, очолюване Василем Мусійовичем Гуртовим, а були й такі, яким допомагали всім миром. Найбільшою проблемою була оранка. Восени не встигали її закінчити, переносили на весну, а то й ще на пізніше. Я почав розбиратися і зрозумів, що в колгоспах немає достатньої кількості техніки. Порахували: тільки тракторів потрібно не менше сотні. Звернувся до першого секретаря обкому партії Михайла Митрофановича Кобильчака: ви, кажу, депутат Верховної Ради Союзу, напишіть листа, щоб нам виділили трактори. Взяв він наші розрахунки, але з якоїсь причини нічого з того не вийшло, і тоді я згадав про однокашника по Вищій партійній школі. На той час він працював у ЦК КПРС. Через нього «вибив» для району п'ятнадцять тракторів К-700 із плугами. Передали їх колгоспам, і напругу з вчасною оранкою вдалося послабити, але потреба в тракторах все ще була великою. Згадую, що є ще один однокашник – працює другим секретарем ЦК Компартії Білорусії – Барташевич. Їдемо до нього з Василем Мусійовичем і привозимо вже вісімдесят тракторів.

– Нинішні підприємці, та й чиновники теж, мабуть, не повірять, що ви з того особисто нічого не мали.

– Ну чого ж, я мав велике моральне задоволення. Я й сьогодні тішуся з того, що в районі досі згадують мене, згадують, як ми будували дороги, ферми, як поліпшували життя людей не на словах, а на ділі. За що й догану мав.

– ?

– Є в районі таке село Диківка. Так ось, місцевий колгосп був найвідсталіший в районі. І причина одна: кого не оберуть головою – толку немає. Поїхав я туди, поговорив з багатьма людьми. Залишалося знайти підходящу кандидатуру, тільки де її взяти – ніхто не хоче йти в Диківку. Випадково зустрічаюся в Кіровограді з Григорієм Хомичем Перепеляком. Він працював головою райвиконкому в Онуфріївському районі. Цікавлюся, як справи, що він тут робить. Каже, щойно бюро обкому партії його з роботи звільнило. Виявилося, район не встиг зібрати увесь соняшник, і крайнім зробили його. Запитую, чи не піде головою в Диківку. Та я куди завгодно піду, каже, мені вже немає куди йти, мене вже списали. А тоді існував такий порядок: кандидатури на голів колгоспів схвалював обком. Звичайно ж, про Перепеляка там і слухати не захотіли б, і я вирішую діяти в обхід обкому. Сподівався, поки там дізнаються, чоловік покаже себе з позитивного боку, продемонструє, на що спроможний. Знову прошу Гуртового мене підтримати. На зборах він, показуючи на Перепеляка, каже: «Я його знаю, я за нього ручаюся». І додав: «Ми вам більше не допомагатимемо орати, ви самі встигатимете». Але в обкомі про цей факт стало відомо швидше, ніж я сподівався, й машина закрутилася. На бюро записали мені догану. Були й пропозиції «за самоуправство» звільнити мене з роботи, врятував уже згаданий Михайло Митрофанович – сказав, що справи в районі йдуть непогано, досі до мене не було претензій, тож можна обмежитися доганою.

– А що ж колгосп – запрацював?

– Колгосп запрацював! Ферми побудували, кормоцехи, кілька десятків житлових будинків звели, дорогу зробили. Тобто Перепеляк не підвів.

– У ті часи я працював у районній пресі, і знаю, як важко давалися високі надої і врожаї. Наприклад, жнива завжди були неймовірно напруженими, нервовими, люди втрачали не тільки посади, а й здоров‘я. Нині, коли починаються жнива, коли вони закінчуються, люди не знають, їх це не цікавить.
– Сьогодні інша техніка – якісна і суперпродуктивна.
– Чому ж такої не робив Радянський Союз?
– Як на мене, відповідь дуже проста: тому, що на селі було достатньо робочих рук. Уявіть, чим би мали займатися селяни, якби не потрібно було вручну сапати й полоти технічні культури, збирати урожай. І платити за це багато не треба було. А техніка справді не годилася. Взяти комбайни. Навіть новими не можна було збирати збіжжя, не закривши зо три десятки каналів його втрат. Або наші рідні кіровоградські сівалки. Скільки ми з ними морочилися! То не працюють висівні апарати, то на розворотах зерно зверху залишається. На «Червоній зірці» мене через них вважали своїм ворогом, бо я постійно їх критикував.

– Можливо, несподіване запитання, Михайле Пилиповичу: ви хотіли стати головою облдержадміністрації? Як виникла ідея призначити вас на цю посаду?

– Скажу відверто: я не горів бажанням стати головою обл-держадміністрації. Тим більше, що, на мій погляд, на цій посаді непогано справлявся Микола Олексійович Сухомлин. Але відомий вам Дмитро Табачник наполягав. Ми з ним співпрацювали на президентських виборах 1994 року – він очолював виборчий штаб Леоніда Даниловича Кучми, а я був довіреною особою кандидата. Кілька разів він нагадував, що є така думка стосовно мене. Минуло чимало часу, я вже думав, що він забув, коли одного разу телефонує: завтра бути в Адміністрації. Я зрозумів, що тепер відмовитися уже не вдасться, що питання вирішено. Наступного дня в призначений час у мене відбулася зустріч з Леонідом Даниловичем. Він підписав указ і сказав, на що я маю звернути особливу увагу в своїй роботі.

– Не сумніваюся, що за роки трудової діяльності ви зустрічалися з відомими і цікавими людьми. Хто вони?

– Відповім так. Я охоче спілкувався з будь-ким – з великим начальником і з простим механізатором. Хотілося і їх послухати, і свою думку висловити. Взагалі, спілкування з людьми – це далеко не другорядна справа. Якщо ти хочеш більше знати, більше зробити, спілкуйся. А щодо зустрічей із відомими й неординарними, то їх було багато.

– Тоді трохи інакше сформулюю запитання: хто вас найбільше вразив?

– Таких теж було багато. Але все таки декого назву. Почну з Олександра Васильовича Гіталова. І досі намагаюся осягнути феномен цієї людини. Простота, скромність і така мудрість – звідки? Зустрічалися ми з ним часто, зокрема, коли я навчався в Москві. Він приїздив на сесію Верховної Ради і обов’язково телефонував. Таку людину не можливо забути. Ще був Михайло Іванович Куроп‘ятник. Для сільського господарства області ніхто більше за нього не зробив. Познайомилися ми з ним, коли я працював головним агрономом колгоспу в Новій Празі. Він тоді очолював міжрайонне виробниче управління. Колгосп вирішив уперше посіяти просо широкорядним способом, а він нагодився й не повірив у наш експеримент. Знову приїхав, коли ми вже молотили, й був здивований, що кожен гектар видавав майже по сорок центнерів проса. Похвалив. Я йому вдячний за підтримку, поради, за мудре слово. Ми спілкувалися з ним до останніх його днів.

– З чого складається сьогоднішній день пенсіонера Громового?

– Пораюся по господарству, щось роблю на городі, вирощую все, що потрібно, зокрема, й квіти, як це любила робити дружина Надія Іванівна. З нею ми побралися в 1968 році, а минулого року вона, на жаль, померла. Навідуються дочка з внуком, який навчається в Києво-Могилянській академії. Ще я зустрічаюся з друзями, колишніми колегами. Ну, і слідкую за тим, що відбувається в нашій країні. Не найкращі часи вона переживає, але вірю, що все буде добре.

Валерій М‘ЯТОВИЧ