ПОЛІТИКА

«Поворознюк виявився не з тих, хто хоче урвати й кинути, він прийшов надовго»

Зіні Микитівні Коваленко за сімдесят, але ця енергійна жіночка багато років очолює ветеранську організацію села Володимирівки Петрівського району, є ініціатором добрих справ, до її думки дослухається навіть керівництво агрофірми «П’ятихатська» на чолі з Олександром Поворознюком, якого тут з поваги називають Папою не зважаючи на те, що весною йому виповнилося всього сорок чотири роки.

Місцевий люд, коли мова заходить про Зіну Микитівну, охоче згадує й іншу її заслугу – порятунок господарства дев’ять років тому. Кажуть: якби не вона, сільського виробничого кооперативу, створеного на базі колишнього радгоспу, давно не було б, їхні землі розтягнули б ласі до дармівщини ділки. Тоді вони навіду-валися в село чи не щодня, обіцяли золоті гори, але по них було видно, що ненадійні вони люди.

У Володимирівці Зіна Микитівна оселилася із сім’єю в 1974 році. Пішла працювати дояркою. П'ятнадцять років поспіль до схід сонця йшла на ферму, там же й закінчувала день. Ще й устигала заочно навчатися в сільськогосподарському технікумі, по закінченні якого її обрали головою сільської ради. Пенсію в 1993-му зустріла завідуючою свинотоварною фермою, але на відпочинок, хоч і заслужений, не пішла, працювала ще шість років.
Їх радгосп «П’ятихатський» за здобутками був одним із найкращих не тільки в області, на його фермах щороку утримувалося в середньому по півтори тисячі корів, дванадцять тисяч свиней, тут мали постійний заробіток до тисячі працівників. Здавалося, з труднощами, що так стрімко навалювалися на українське село в дев’яності, господарство впорається легко, але цінова політика держави зробила невигідним утримання тваринництва, не сприяла виживанню й зміна керівництва радгоспу. На той час почалася «металева лихоманка», проворні заробляли на тому, що вирізали все металеве, а точніше розтягували зроблене протягом попередніх десятиліть. З ними марно було боротися, бо не допомагала держава, корумповані правоохоронні органи.

Заробітки тоді помітно зменшилися, сотні робітників втратили роботу. Двотисячні радгосп зустрів майже банкрутом. Не допомогло й створення на його базі кооперативу. І ось у 2006 році, коли постало питання бути чи не бути не тільки господарству, а й селам, які від нього залежали значною мірою, життя знову покликало Зіну Микитівну до дії. Про це вона розповідає так:

– Того року життя для нас ось-ось мало зупинитися, бо вже й води місяць в селі не було – не могли віднайти сорок одну тисячу гривень, щоб покрити борги. Зібрала активістів, спеціалістів. Об’їхали господарство, побачили, як усе нищиться, руйнується. Висновок напрошувався один – потрібно міняти керівника. Той, що був, не горів особливим бажанням працювати, і ми попросили його написати заяву. Розрахувався він, а ким замінити? Підходящої кандидатури не було. Всіх охопив розпач – що робити? Допоміг випадок. Якось Олександр Поворознюк, про якого ми тоді й не чули, телефонує в нашу сільську раду, а потрапляє до мене додому. Кажу, ви не туди потрапили, перетелефонуйте. Він знову потрапляє до мене. Запитую, хто він, що він хоче. Представився підприємцем, каже, що йому потрібна земля, а я йому: а нам потрібна вода. Розповіла про нашу біду, запитала, чи не позичить грошей.

Олександр Григорович нас виручив, але поцікавився, як будемо віддавати. Ми йому кажемо: продамо турбазу, телиці, яких ще трохи залишилося на фермі. Запитує: а далі як житимете? Оця його розважливість сподобалася нам, і тоді виникла думка запропонувати йому очолити господарство. Він погодився не відразу, бо ми були в боргах, як у шовках, неораної землі тільки близько трьох тисяч гектарів мали… Нарешті він дав згоду, і в листопаді 2006 року загальні збори обирають його головою, а вже за день-другий на наші поля заїхало відразу сімнадцять тракторів із плугами – в людей аж сльози на очі наверталися: не вірилося, що життя знову налагоджується.

З кожним днем упевненості у завтрашньому дні додавалося, бо Поворознюк виявився не з тих, хто хоче урвати й кинути, він прийшов надовго, це ми зрозуміли по його справах. У Ганнівці, де наша сільрада, від колишнього клубу залишилися лише стіни, і він його збудував майже заново, сьогодні це клуб-красень, не багато таких знайдеться в області. Були відремонтовані й інші об’єкти соцкультпобуту, заасфальтовані вулиці, з’явився стадіон, дитячі майданчики. Зрозуміло, що на все це потрібні кошти, а їх могло забезпечити тільки ефективне виробництво, і Олександр Григорович багато що тут змінив, не випадково в нашому господарстві проходять навіть всеукраїнські семінари. В нас є що показати і в полі, і на фермах.

Мене дуже тішить, що наш керівник поважає ветеранів праці. Він ніби віддає їм борг за пережиті ними труднощі, і вони теж охоче підставляють своє плече, коли потрібна допомога. У дні особистого прийому вони йдуть до нього не стільки за матеріальною, як за моральною підтримкою, бо завжди вислухає, порадить, утішить. Про особливе ставлення до ветеранів свідчить і те, що вони можуть придбати в господарстві за пільговою ціною продукти, корми для власної худоби чи птиці. Ще ніколи Олександр Григорович не відмовив людині, яка потрапила в біду, допомагає лікуватися не тільки колишнім працівникам, а і їхнім дітям та онукам. В районній лікарні навіть палати в кожному відділенні для них відремонтував. На свята нас теж запрошують, минулого року День працівника сільського господарства відзначили так, як, мабуть, ніде не відзначають – без запрошення артистів, своїми силами, бо у нас і місцевих талантів не бракує.

Щоб у вас не склалося враження, що я зайве хвалю Олександра Григоровича, поцікавтеся в наших людей – гадаю, вони про нього розкажуть ще більше, ніж я.

Раїса Олександрівна Григор’єва, будівельник:

– Ну що я вам скажу? Не любить Поворознюк хитрих людей, тих, хто не тримає слова, а найперше – алкоголіків і ледачих. Були такі працівники, котрі вже зранку шукали чарку, – усіх повиводив. І ніхто не краде, знають: краще звернутися по допомогу до Олександра Григоровича.

Душевна, чуйна, відповідальна він людина, з ним легко працюється. До його приходу в господарство я змушена була стояти на обліку в центрі зайнятості, а тепер маю роботу, бо в господарстві багато будується й ремонтується. Скажімо, зараз стають до ладу нові виробничі цехи, а це для нас, будівельників, – нова робота. Завдячуючи Олександру Григоровичу люди аж плечі почали розправляти, бо з ним почуваються впевненіше, знають, що завжди прийде на допомогу.
Кажуть, що керівником не народжуються, не народився ним і наш генеральний директор, але він став ним, бо пройшов сувору школу життя – спробував і гіркого підприємницького хліба, і «наїздів» правоохоронних органів, і різних там «крутих». Думаю, запорукою його успішного господарювання є й те, що в людині він бачить людину. Це не означає, що він не насварить когось із працівників за недоробки, але він же й не забуде похвалити його за добре зроблену роботу.

Марія Мар‘янівна Діордіца, працівниця ферми:

– До виходу на пенсію я тридцять три роки працювала дояркою. Склалося так, що змушена була повернутися на ферму, і не шкодую, адже нинішня ферма не та, що була раніше. Олександр Григорович навів і тут порядок. Ви здивуєтеся, але в нас біля кожного корівника розбита клумба, з весни й до осені там квітнуть квіти. І дорога з твердим покриттям зроблена – не потрібно йти на ферму в гумових чоботях.

Узагалі, Олександр Григорович любить, щоб усюди був порядок. Навіть у тому, як одягнені працівники. Прийшовши в господарство, відразу попередив механізаторів: він не потерпить, якщо вони ходитимуть на роботі засмальцьованими. Забезпечив усіх фірмовими комбінезонами, і тепер наші механізатори не схожі на колишніх колег, як і техніка не схожа на ту, що була раніше, – це щось незвичайне, ніби з фільму якогось зійшла.

Олександр Григорович – людина на своєму місці, справедливий, обов’язковий. Якщо не може допомогти, скаже, що не зможе, хоч таке трапляється рідко. До нього звертаються і з бідою, і з радістю: хтось помер – рідні до Григоровича йдуть, у когось весілля чи дитина народилася – теж до нього. Якось на базарі в П‘ятихатках зустріли з чоловіком земляка – виїхав через сімейні обставини. Розговорилися, він і запитує, чи розраховуються з нами за паї. Кажемо, розраховуються, ще й виписують усе, що потрібно за пільговими цінами. Він аж сльозу змахнув: пощастило вам, каже, бо в нас обіцяють тільки виділити землю на кладовищі. Ось так.
Нам і справді пощастило. Хоча знаємо, як нелегко Григоровичу господарювати. Інколи до абсурду доходить. Причепилися, наприклад, районні спеціалісти до нього, чому фірма дешево хліб продає в райцентрі. Його мали б похвалити за те, що допомагає людям виживати в такий непростий час, а до нього претензії пред’являють. Нещодавно нову зачіпку знайшли – дав гречку на паї, і тепер за це господарство штрафують. Дивно. Але нічого, вистоїмо, адже з нами Григорович, дай Боже йому міцного здоров‘я й терпіння на многії літа.

Валерій М‘ЯТОВИЧ
Фото Валерія ЛЕБЕДИКА