ПОЛІТИКА

Варіантів багато, потрібен один –український

Наше місто мало вже стільки назв, що не гріх було б дати йому ще одну, нарешті українську.

А тепер – цитата. «Что касается родного города. Тут надо не просто «тщательнее», а стерильными руками и без малейших истерик. И уж точно – без популизма и политики. А то президент еще закон не подписал, а у нас в социальных сетях уже все насмерть перессорились. И отдельные умники уже на словах готовы всю Украину поднять и шины жечь, лишь бы неугодное им название не вернулось. Лично я для себя этот вопрос решил раз и навсегда еще сорок лет назад, когда, получал паспорт... Дали тебе при рождении имя – живи с ним, и неважно, кто ты – город, человек или пароход».
Це уривок зі статті одного місцевого журналіста, котрий, як і багато хто сьогодні в Кіровограді, захотів висловитися з приводу перейменування нашого міста. Дискусія ще не розгорнулася на всю широчінь, але поява кількох публікацій, радіопередач тощо засвідчує небайдужість кіровоградців. Причому, висловлюються різні, часом діаметрально протилежні точки зору. І в цьому розумінні мене більше цікавить сам процес, ніж низка пропозицій – від Златополя до Кропивницького і Новокозачина. Тому що в дискусії, котра розгорається (дай, Боже, щоб не потухла від могильного протягу з вісімнадцятого століття), може й справді утвердитися істина. А вона в даному випадку одна: живемо в Україні, а не «в Херсонской губернии» і не в УССР.

Я розпочав свою статтю з цитати, в якій простежується заперечення права сьогоднішніх мешканців міста дати йому саме українську назву. Бо автора можна зрозуміти так, що його влаштовує тільки одне з двох: або ж Кіровоград («Лично я для себя этот вопрос решил еще сорок лет назад»), тобто, коли отримував паспорт з кіровоградською пропискою, або ж Єлизаветград («Дали тебе при рождении имя – живи с ним»). Такий собі проросійський дуалізм. А ще краще – сьогодні взагалі нічого не міняти. («На нас свет клином не сошелся – придут следующие поколения, возможно они будут более единодушны»). Таке вже було на початку дев’яностих і повторюється щоразу, коли заходить мова про перейменування. Не думаю, що маємо знову кивати на нащадків, питання треба вирішувати сьогодні – спокійно, виважено, ґрунтовно. Без істерик і палених шин. І без іронії на адресу «отдельных умников». А коли конкретно – то шляхом спокійного обговорення в засобах масової інформації, на наукових конференціях, із залученням відомих учених: істориків, мовознавців, етнографів тощо. І головне – з широким інформуванням населення, котре, будемо відверті, далеко не завжди чітко знає, за що голосує.

Зауважу, що не маю намірів полемізувати з цитованим автором, то його право і його справа. Натомість спробую додати й своє підтвердження очевидної неспроможності деяких аргументів прибічників так званих «історичних» назв нашого міста. В інтерактивній передачі кіровоградського радіо її учасники – історик і журналіст Юрій Матівос, геральдист і журналіст Анатолій Авдєєв та художник Ігор Смичек висловили ряд міркувань. Зокрема, вони обгрунтовано заперечили тезу, яку поширюють серед своїх вірян кіровоградські церковники УПЦ Московського патріархату, ніби наше місто назване на честь Святої Єлисавети, а не російської імператриці. Отож і наполягають на поверненні назви Єлизаветград – «як дитину назвали спочатку, так воно й має бути». Сумнівна, скажу вам, теза, в тому числі й з точки зору самої церкви. Бо як тоді розуміти, що Папа Римський при сходженні на престол обирає собі нове ім’я, для чого князь Володимир при хрещенні отримав ім’я Василій? Та й архієпископа Кіровоградського і Новомиргородського при народженні нарекли не Іосаафом, а таки Петром...

Повторю те, що сказав у своїй статті десь місячної давності «Прощай, Кіровограде...»: «Колись такої думки був і я, мовляв, ідеться ж про святу Єлизавету, з часом зв’язок з іменем Єлизавети Петрівни забудеться. Не забудеться, і це засвідчують цинічні дії Москви, яка вже й територію нашої області приписує до так званої Новоросії. Тож маємо викорінювати не тільки комуністичні, а й імперські назви з української топоніміки... Тому назву Єлизаветград слід відкинути апріорі».

Інтерактивні передачі мають таку особливість, що слухач може почути не лише те, що говорять учасники, а й відгуки на сказане самих слухачів. Серед тих, хто включився тоді в передачу зі сторони хочу згадати жіночку, котра палко відстоювала назву «Кіровоград» – мовляв, ми народилися і виросли у Кіровограді, ця назва пов’язана з історією і т. д., аж до того, що «це ж яких грошей коштуватиме». Залишимо гроші до іншого разу. Як і маршрути Сергія Мироновича, які ніколи не пересікалися з містом над Інгулом. В одній із публікацій на смерть Кірова писалося: «Пламенный трибун революции, непримиримый борец за чистоту и крепость рядов ленинско-сталинской партии, ближайший соратник великого Сталина, Сергей Миронович Киров на XVII съезде ВКП(б) говорил: «Успехи действительно у нас громадны. Чорт его знает, если по-человечески сказать, так хочется жить и жить». «Успіхи» й справді були величезні – штучний голодомор, який забрав до семи мільйонів життів українців, Біломорканал, де лягло кістьми за різними оцінками від п’ятдесяти до ста тисяч в’язнів БелБалтЛагу, яким теж так хотілося жити і жити, Соловецький табір особливого призначення, насильницька колективізація на селі і масові репресії проти видатних українських діячів науки й культури... Список можна продовжувати. До чого пряме чи опосередковане відношення мав, як член Політбюро ЦК ВКП(б), секретар ЦК ВКП(б), член Оргбюро ЦК ВКП(б), «ближайший соратник великого Сталина» Сергій Миронович Кіров. І цього достатньо, щоб наше місто назавжди попрощалося з його іменем.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ