ПОЛІТИКА

Любить «по-русски»

Виступаючи на мітингу з нагоди річниці анексії Криму, російський президент сказав: «Мы всегда думали, что русские и украинцы – это единый народ, я так думаю и сейчас».

Любить нас Путін, ой, як любить. Як, скільки й пам’ятаємо, любила нас матушка Росія. Навіть понад триста років тримала Україну у шлюбі. Тільки від того народжувалися нехрещені діти – то козацька старшина, котра охоче ставала російськими дворянами, то більшовики, то ось тепер януковичі, клименки, захарченки, якименки, медведчуки… А тим часом потихенько «козаки в колисках виростали знов».

А ще, аж у п’ятнадцятому столітті, російські державники возлюбили Великий Новгород. Та так возлюбили, що на сьогодні він став цілком російським містом, хоч у середні віки не мав нічого спільного з Московією. Бо був демократичною республікою, що їй не судилося ні до того, ні після. По завоюванні Новгорода знадобилося кілька століть, щоб перетворити його в «исконно русский город», для чого поміняти систему державного управління, вирізати або ж вислати «в свои пределы» найбільш активну частину населення, змінити характер економічних відносин, запровадити обов'язкові змішані шлюби, зрештою, в гербі на місце вічової трибуни посадити двох ведмедів.

Домогтися зверхності над Новгородом Москві допомогли інтриги та внутрішні чвари в самій республіці, в розпалюванні яких Московія набила руку ще під час зародження власної держави і потім застосовувала щоразу, коли розгоралися її апетити. Вона взагалі не балувала своїх сусідів «багатоманіттям деб’ютів»: чекала, коли там загостриться криза – через внутрішні протиріччя чи організована нею самою. Ставка на «п’яту колону» завжди була головною складовою військової стратегії Білокам’яної. Цієї тактики вона притримувалася майже завжди задля «собирания русских земель». Так було й з Україною, коли Москва скористалася з її війни за незалежність. Але перетворити українців на росіян їй не поталанило, хоч зіпсувати наш генетичний код певною мірою таки вдалося.

Цей коротенький екскурс «в историю государства Российского» я дозволив собі для того, аби зайвий раз нагадати, що захоплення Криму, події на Донбасі не є суто путінськими забаганками, що це – багатовікова стратегія нашої північної, на жаль, сусідки. З цього треба й виходити, обдумуючи свої дії у зв’язку з ситуацією, яка склалася на сьогодні.

Кажуть, що сусідів поміняти неможливо. Це дійсно так. Але не обов’язково залежати від стосунків із ними. Тож маємо усвідомити: нам необхідно обмежити зв’язки з Росією до максимально можливого рівня. «А як же бути з родичами?», – запитають сентиментальні земляки. А ніяк, або так, як вони з вами. Це ж вони сьогодні в листах (якщо вам їх ще пишуть), у телефонних розмовах (якщо ще телефонують) звинувачують нас, тобто вас, у всіх гріхах, не вірять жодному вашому слову, навіть, коли ідеться про заперечення такої архідурниці, як вивезення дітей з окупованих територій в Україну «на органи». Звичайно, десь буде й боляче, але у таких ситуаціях – не без втрат. І потім – згадайте, хто із рідних у третьому поколінні сьогодні родичається, коли живе, навіть, у сусідньому районі. Загоїться.

«А що робити з економікою?», – додадуть услід люди практичні. Запроваджувати новітні технології, випускати продукцію на рівні світових зразків, шукати інші ринки збуту і так далі, і так далі. Все це – відомі істини. Як і те, що робиться воно не відразу і не обходиться без втрат. Тим більше, коли триває війна і треба вирішити питання, як бути із територіями, зайнятими російськими і російсько-терористичними окупантами. Прийняті Верховною Радою за поданням президента закони визначають їх як тимчасово окуповані і на них обіцяно провести демократичні вибори. Оригінально. Мало того, що поєднання цих двох речей являє собою класичний оксюморон (вибори за українським законодавством на окупованій території), їм обіцяно ще й якийсь особливий статус. Однак не думаю, що президент України цього не розуміє. Як не розуміє й Європа, котра грається з Путіним у мінські угоди. Всі розуміють, що жодного контролю за державним кордоном України на території квазі-республік ДНР і ЛНР не буде ніколи. Він може бути поновлений, тільки коли туди повернеться українська влада. А до того ще далеко, боюсь, що дуже далеко. І я починаю погоджуватися з висновками деяких зарубіжних політиків (зрозуміло, не першого рангу, їм таке говорити не можна), що Україні доведеться жити в умовах замороженого конфлікту.

Отже як саме?

Погодитися з реаліями і перестати рвати на собі вишиванку, закликаючи битися з агресором до кінця, мовляв, «За що загинули наші хлопці?». Для піару, може, воно й годиться, тільки після таких заяв треба складати із себе депутатські повноваження і, не залежно від статті та віку, йти на передову. А хлопці наші полягли за те, щоб ворог не просунувся далі, вони – хто своїм життям, хто каліцтвом – зупинили його. Тепер треба робити все, щоб зупинити кровопролиття і мінімізувати втрати від окупації. І пам’ятати, що вони убивають цвіт нашої нації, а ми – їхніх покидьків.
Про компенсації з боку агресора хай думають політики і юристи. Але є речі, які залежать і від нас, для їх вирішення потрібна лише політична воля і підтримка суспільства. Найперше слід забути, що «там же наші люди». Чи справді наші? Це «наші» спокійно спостерігали, як біснуються проросійські виродки, чи разом із ними бігали з триколорами в Криму і на Донбасі? Це «наші» кричали на мітингах «Путин! Россия!» і спочатку калічили українських патріотів бітами, а потім різали їм животи? Україна що – і справді має перед ними якісь зобов’язання? Бігали з триколорами і спокійно спостерігали, скажете, не всі? Ті, що «не всі», воюють зараз в українських батальйонах або пішли в партизани. А єдине зобов’язання перед мешканцям окупованих територій, яке має Україна, це нарахування їм пенсій, якщо вони вже не почали отримувати їх від російської влади. І жодних інших виплат. І жодної участі у відбудові. Так само жодного постачання на територію Криму води й електроенергії не за світовими цінами, жодної подачі з України на захоплену частину Донбасу електроенергії й газу. І, зрозуміло, – ні політичних, ні економічних, ні культурних зв’язків із самопроголошеними квазі-республіками.

До речі, про Крим. Перестаньте, шановні, на словах звинувачувати когось у його здачі. Так, влада, можливо, й злякалася, можливо розгубилася, а найшвидше – просто не знала, що робити. Але зупинити Путіна на Кримському напрямку не було ні найменшої змоги. Адже він сам зізнався у своїй готовності, в разі спротиву, застосувати тактичну ядерну зброю. Будьте вдячні Провидінню, що врятувало нас від власної Хіросіми.

І наостанок – про повернення загарбаних територій. Вони будуть повернуті, але лише тоді, коли почне розпадатися сама Росія. Цей процес невідворотний – її розірвуть внутрішні протиріччя, котрі очевидні вже сьогодні. Розвал, швидше за все, не обійдеться без воєнних зіткнень і локальних воєн. Але для світу це усе ж краще, ніж війна світова. А ми до часу, коли «Крим наш» зазвучить в українському контексті, а Донеччина і Луганщина повернуться до статусу областей на карті України, втішимося тим, що кілька мільйонів отруєних російською пропагандою і деморалізованих регіоналами виборців поки що не братимуть участі у головних виборах країни. Маємо вже українського президента і проєвропейську парламентську більшість. Вона ще досить хистка, але наступні парламенти ставатимуть усе більш українськими і європейськими. Отоді й можна буде приймати назад своїх блудних синів і дочок.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ