ПОЛІТИКА

Казав пан, кожух дам…

Нещодавно в обласному центрі зайнятості пройшов захід, покликаний допомогти адаптуватися в умовах сьогодення переселенцям із зони АТО, допомогти їм якнайшвидше стати частиною кіровоградської спільноти – з необхідними для цього документами, довідками, правами і обов’язками, можливістю працевлаштуватися, навчатися, лікуватися.

До участі в обговоренні актуального питання були запрошені представники департаментів соціального захисту населення, освіти і науки, управління молоді та спорту, територіальної державної інспекції з питань праці в області, управління Державної служби з надзвичайних ситуацій, Федерації професійних спілок області – словом усіх, хто здатен надати вичерпну інформацію з питань, що можуть виникнути в людей, які прибули зі сходу чи Криму.
Задум, ніби й непоганий, коли б не кілька «але», що зіпсували післясмак. Скажімо, на заході було всього пару тимчасових переселенців (погано запрошували чи ті знехтували запрошенням?). Проігнорував зустріч і департамент охорони здоров’я. Якоїсь свіжої інформації не було озвучено, відтак кільканадцять журналістів, присутніх там, знизували плечима, мовляв, а де ж інформаційний привід, заради якого їх запрошено.
Чи не єдине, за що можна було вхопитися, – повідомлення заступника департаменту освіти і науки Алли Олійник, що в області працевлаштовано усіх (38) педагогічних працівників-переселенців (у той час, коли рівень працевлаштування по області становить 17 відсотків від числа тих, хто звертається до центрів зайнятості Кіровоградщини).
– Дивно, – відреагувала на сказане чиновницею переселенка з Лутугіного Луганської області Валентина Кулачко (на знімку – в центрі), – бо коли моя донька – педагог із вищою освітою і трирічним стажем викладання – звернулася в департамент із проханням про працевлаштування за спеціальністю, їй відмовили, мотивуючи відсутністю вчительських вакансій.

Алла Володимирівна на це порадила Валентині Веніамінівні підійти до неї для з’ясування питання відразу по закінченні заходу («Я вас запишу, – сказала вона, – в мене інформації про вашу доньку немає»). Однак сама пішла значно раніше. Пояснивши собі такий хід подій можливими непередбаченими обставинами, що виникли зненацька, В. Кулачко, розшукала телефон чиновниці і нагадала про обіцянку зустрітися. Алла Володимирівна, пославшись на брак часу, відмовила колишній луганчанці у зустрічі.

Ще не знаючи про розмову переселенки і чиновниці, ми зі свого боку вирішили з’ясувати, чи відбулася їхня зустріч. Це було в п’ятницю. Протягом дня ми намагалися зустрітися з А. Олійник, чи хоча б одержати через секретаря в приймальні відповідь на питання, що нас цікавило. Приємний жіночий голос у слухавці (секретарчин) обіцяв нам повідомити, потім посилався на зайнятість чиновниці… Так тривало протягом дня. Обіцяного дзвінка ми так і не дочекалися. Не було його і в понеділок зранку. Тож довелося знов набирати приймальню освітянського департаменту, аби все таки почути, чи зустрілися пані Кулачко й пані Олійник, та чим скінчилася та зустріч. Однак з’ясувалося, що остання – у відпустці. Тож усі питання відкладаються. Більше того, зустрічі, на які посилалася секретарка, навряд чи відбувалися в п’ятницю, оскільки керівник, до якого «ходила» на нараду пані Олійник, за нашою інформацією перебував за межами Кіровоградщини.
Виникає кілька питань до чиновниці: навіщо було обіцяти зустріч, якщо не збиралася ні з ким зустрічатися? Як можна простій людині достукатися до посадовця, якщо навіть журналістам морочать голову тим, що він зайнятий?
І допоки голова ОДА Сергій Кузьменко декларує, що «наше завдання – створити для переселенців такі умови, щоб Кіровоградщина стала для них новою Батьківщиною», його підлеглі чи то не чують його, чи то – ігнорують, продовжуючи водити за носа тих, кому покликані служити.

Лариса РОМАЮК.
Фото автора