ПОЛІТИКА

Донбас – це Україна

У п’ятому числі газети прочитав інтерв’ю вимушеної переселенки з Луганщини Валентини Кулачко «Мало хто був проти України, всі «протистояли» правому сектору». Відразу зазначу, що людей, яких війна на Донбасі добряче пом‘яла й побила, шкода. Війна – це завжди руйнування, смерті, сльози і горе.

Валентина Кулачко пройшла це пекло і стала біженкою, бо не пристала до сепаратистів, а співпрацювала з українською Нацгвардією та допомагала старим, безпомічним і дітям покинути небезпечну територію. Важко читати, сповнену болю розповідь людини, котра вирвалась з пазурів смерті.

Пані Кулачко каже, що донбасівці вважають, що українська влада їх покинула, і вони пішли у сепаратисти не з ідейних і шкурних міркувань, а тому, що нібито боялося головорізів з «правого сектору» і бандерівців.

Інформацію про безчинства цих «головорізів» донбасівці черпали з проросійського місцевого телебачення та російських телеканалів. Українське телебачення серйозно там не сприймалось, тож можна зробити висновок, що мешканців Донбасу зумисне провокували на збройний супротив міфічному «правому сектору» і бандерівцям, які не відомо звідки взялися, а результатом є тисячі смертей, зруйновані міста і села, знищена економіка.

З цього приводу хочеться казати жителям Донбасу: ви самі запросили до себе війну, бо це ви виходили на мітинги з гаслами «Путін, введи війська!»; ви перешкоджали нашим військовим захистити кордон. Тому й неможна погодитися, що нещасних жителів Донбасу покинула Україна. Швидше, вони хотіли її покинути, зрозумівши, що із закінченням царювання Януковича закінчиться й дурниця у вигляді мільярдних субвенцій з українського бюджету. Це бажання підігрівалося місцевими олігархами, які хотіли тиснути на центральну владу і забезпечити собі недоторканність, та співпало з планами новоспеченого збирача «земель русских», а точніше реаніматора імперії під назвою СРСР Володимира Путіна.

Трохи детальніше про тих, хто став опорою і фундаментом сепаратизму на Донбасі, хто допомагає російським терористам, хто воює проти України. Донбас – це територія, заселена українцями давним-давно. З середини дев’ятнадцятого століття тут бурхливо розвивається вугільна і металургійна промисловості. Із захопленням влади більшовиками розпочинається будівництво гігантів індустрії, для чого потрібні були мільйони робочих рук. І ось із безмежного Союзу на Донбас почали доставляти дармову робочу силу – зеків. Так з‘явилися тут десятки тисяч злочинців, серед яких були убивці, грабіжники, гвалтівники, злодії і майстри різних злочинних кваліфікацій. Пізніше по оргнабору їх доповнили непотрібні колгоспам сільські п‘яниці, ледарі і злодії. Приїздили на Донбас і цілком нормальні люди заради великих грошей, але не вони визначали загальну атмосферу.

Життя населення Донбасу було доволі специфічним: робота – відпочинок (як правило з чаркою) – знову робота. Все підпорядковувалося одному – нарощуванню виробництва, виконанню п’ятирічок чи семирічок. Біля шахт і заводів виростали селища, з яких пізніше утворювалися міста. Щоб люди працювали у важких умовах і не бунтували, їм платили набагато вищу заробітну плату, ніж у інших регіонах Союзу. Тут було краще забезпечення продовольчими і промисловими товарами, будувалося житло, влаштовувалися грандіозні свята на День шахтаря, День металурга, День машинобудівника.

Робітників переконували, що на них тримається все, що вони є господарями, що вони годують всю країну. Але після розвалу Союзу багато що змінилося. Прибуткові підприємства Донбасу опинилися в руках кримінальних і напівкримінальних елементів, а робітники фактично стали їхніми рабами. Ніхто не замислювався, чому так сталося і як змінити становище, натомість вбивалося в голови, що причина – в незалежності України, в розірванні «традиційно міцних стосунків з братнім російським народом». Цим і скористалися політичні шахраї, звичайні злочинці. У багатьох прокинувся ген злочинності, вгамований радянськими каральними органами. Не випадково донецькі і луганські пролетарі вороже поставилися до подій на Майдані в Києві, а з початком російського вторгнення в Україну взяли в руки зброю. Як стверджують свідки, вони стали більшими українофобами і україноненависниками, ніж російські найманці. У них проявляється звіряча жорстокість до українських вояків і мирного населення, і перевиховати їх навряд чи вдасться. Тому й виникає цілком логічне запитання: як нам з ними жити в одній країні далі?

Найпростіше було б відокремитися від них – хай приєднуються до своєї Расєі, але ж Донбас – це українська земля, і не всі, хто там живе, підтримують сепаратистів-терористів. Тобто відокремлення ніхто не допустить, якби не допомагали росіяни ненависникам України. Останнім залишається одне – міняти свої погляди. Чим швидше вони це зрозуміють, тим менше буде смертей і руйнувань.

Борис КУРГАНСЬКИЙ