ПОЛІТИКА

Туреччина і українсько-російська конфронтація

Державний візит президента Російської Федерації В. Путіна до Турецької Республіки 1-го грудня знову привернув увагу світової спільноти до російсько-турецьких відносин у контексті агресивних дій Росії проти України.

Опинившись «всерйоз і надовго» майже в повній політичній і економічній ізоляції в Європі, президент Росії В. Путін з одного боку намагається внести розкол як між деякими європейськими країнами, так і між Євросоюзом та США, а з іншого боку - установити союзницькі відносини з такими великими сусідніми державами, як Китай і Туреччина.

Стосовно Китаю, то це марні зусилля хоча б тому, що товарообіг між КНР і США становить більше 600 млрд. дол., в той час як між РФ і КНР - всього лише 88 млрд. дол. - тобто майже у 7 разів менше. До того ж, якщо порівняти ВВП Росії (2.5 млрд. дол.), США (16.72 млрд. дол.) і Китаю (13.39 млрд. дол.), то побачимо, що сьогодні у світі є лише дві наддержави - це США і Китай. Вочевидь рівень економічної співпраці Китаю з США набагато вищий ніж з Росією, тому Китай не має жодного сенсу створювати військово-політичний союз з Росією проти США.

Туреччина є другою після Китаю сусідньою з Росією геополітичною і економічною потугою, співпраця з якою є надзвичайно важливою для Москви з метою виходу із міжнародної політичної та економічної ізоляції. Як сказав турецький експерт Хасан Аксай, Туреччина - це країна, втратити яку Росія не може собі дозволити. Прикметно, що основою економічного базису відносин Росії як з Китаєм, так і з Туреччиною, є постачання російських енергоносіїв до цих країн. При цьому енергоринки Китаю і Туреччини сьогодні розглядаються у Москві як альтернативні європейському ринку, на якому для РФ останнім часом виникли значні ускладнення і не в останню чергу через агресивні дії Росії проти України. Зокрема ця тенденція проявилася також і під час останнього візиту В. Путіна до Туреччини.

Велика регіональна держава

Надзвичайно вигідне географічне положення, потужний економічний потенціал і великі людські ресурси Турецької Республіки дозволяють їй відігравати унікальну роль сполучної ланки між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, проводячи активну регіональну політику в при¬леглих до неї регіонах – в Південно-Східній Європі, на Кавказі, в Цен¬тральній Азії, на Близькому Сході і в Середземномор’ї. Геополітична і економічна вага сусідньої Туреччини настільки велика, що від неї значною мірою залежить характер глобальних політичних і економічних процесів на величезному просторі від Алтаю до Балкан і від Перської затоки до України.

Протягом останніх років Туреччина суттєво зміцнила свою роль на міжнародній арені, ставши членом групи країн «Великої двадцятки». Територія Туреччини в 22 рази менше території Росії, а її ВВП (1.167 трлн. дол.) всього приблизно в два рази менше від ВВП РФ (2.553 трлн. дол.). При цьому населення Туреччини становить 81.6 млн. проти 142.4 млн. в Росії (за іншими даними – 128 млн.). При збереженні нинішніх темпів економічного розвитку (3.8% у 2013 р.) Туреччина здатна перетворитися на велику регіональну державу світового рівня. Частка промислової продукції в експорті Туреччини невпинно зростає. Туреччина посідає шосте місце у Європі по виробництву автомобілів і четверте місце у світі по будівництву морських суден.

Турецькі збройні сили є другими в НАТО після США за чисельністю (близько 700 тис. військовослужбовців) і за своєю військовою могутністю. Згідно з планами керівництва країни, до 2020 року національний ВПК на 90%. забезпечуватиме потреби збройних сил Туреччини в озброєннях і військовій техніці. Зокрема планується налагодити серійне виробництво танків, військових гелікоптерів і літаків, крилатих ракет. Чорноморський флот Туреччини за своїм бойовим потенціалом в 3-4 рази перевищує потенціал Чорноморського флоту Росії.

Порівняльна  таблиця  економічного потенціалу РФ, Туреччини і України станом на  2013 р. за  даними CIA World Factbook

Неоосманізм, неопантюркізм і турецьке євразійство

Якщо ми хочемо мати уявлення про те, що нам очікувати від зближення між Росією і Туреччиною, і наскільки ці дві держави будуть «дружити проти України», очевидно нам не обійтися без усвідомлення і розуміння основних векторів і тенденцій зовнішньої політики сучасної Туреччини. Нинішнє турецьке керівництво вважає, що Туреч¬чина має ефективно використовувати свої геополітичні переваги, свій історичний досвід часів Османської імперії і перетворитися в один із центрів сил у світі. Останніми роками неоосманізм поступово стає ідеологічним підґрунтям внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини. Ідеологію неоосманізму започаткував екс-президент Туреччини Тургут Озал (1989-1993 рр.). Сьогодні головним ідеологом геополітичної концепції неоосманізму є нинішній прем’єр-міністр і донедавна міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу. 

Згідно з концепцією неоосманізму, зовнішня політика Туреччини базується на кількох принципових положеннях: активна дипломатична і економічна політика з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу; посилення впливу на мусульманські країни, з метою здійснення ролі «модернізатора» і посередника між Сходом і Заходом. В умовах нинішніх глобальних суспільно-політичних трансформацій в Арабському Світі Туреччина намагається позиціонувати себе у якості моделі держави, в якій «ліберальний» або поміркований Іслам органічно поєднується з західними демократичними цінностями.
Ідеологія неоосманізму доповнюється неопантюркізмом, головною метою якого є залучення тюркомовних народів від Китаю до Адріатичного моря в одне міжнародне співтовариство. Неоосманізм і пантюркізм по суті є взаємодоповнюючими геополітичними концепціями, кінцевою метою яких є турецьке євразійство, спрямоване на примирення колишніх імперій - Туреччини і Росії з метою формування Євразійського співтовариства слов'янських і тюркських народів на противагу західному домінуванню. Таким чином, турецький проект Євразійського співтовариства може розглядатися в якості спроби формування альтернативної Євросоюзу структури у разі провалу євроінтеграційного курсу Туреччини. Саме антизахідна спрямованість є спільною платформою в процесі взаємодії турецького і російського євразійства.

На наш погляд, та обставина, що ані російське, ані турецьке євразійство не може бути прийнятною для України геополітичною перспективою, значною мірою ускладнює принаймні у світоглядному і цивілізаційному вимірі взаємодію нашої держави як з Росією, так і з Туреччиною. Втім, турецька євразійська доктрина розглядається навіть її авторами скоріше як гіпотетична альтернатива, яка не виключає євроатлантичної інтеграції, що почалася для Туреччини більше 50 років тому у вересні 1963 року підписанням договору про асоціацію з Європейським економічним співтовариством. Так, в одному зі своїх недавніх виступів А. Давутоглу наголосив, що «виключення з трансатлантичного партнерства є неприйнятним для Туреччини, а економічні відносини, які ми вибудовуємо з сусідньою нам Росією, не є альтернативою будь-якому іншому економічному партнерству». За словами А. Давутоглу, пріоритетом Туреччини залишається повноправне членство в ЄС з метою доступу до трансатлантичного інвестиційного та торговельного партнерства.

Неоосманізм, неопантюркізм і турецьке євразійство 

Якщо ми хочемо мати уявлення про те, що нам очікувати від зближення між Росією і Туреччиною, і наскільки ці дві держави будуть «дружити проти України», очевидно нам не обійтися без усвідомлення і розуміння основних векторів і тенденцій зовнішньої політики сучасної Туреччини. Нинішнє турецьке керівництво вважає, що Туреч¬чина має ефективно використовувати свої геополітичні переваги, свій історичний досвід часів Османської імперії і перетворитися в один із центрів сил у світі. Останніми роками неоосманізм поступово стає ідеологічним підґрунтям внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини. Ідеологію неоосманізму започаткував екс-президент Туреччини Тургут Озал (1989-1993 рр.). Сьогодні головним ідеологом геополітичної концепції неоосманізму є нинішній прем’єр-міністр і донедавна міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу.
Згідно з концепцією неоосманізму, зовнішня політика Туреччини базується на кількох принципових положеннях: активна дипломатична і економічна політика з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу; посилення впливу на мусульманські країни, з метою здійснення ролі «модернізатора» і посередника між Сходом і Заходом. В умовах нинішніх глобальних суспільно-політичних трансформацій в Арабському Світі Туреччина намагається позиціонувати себе у якості моделі держави, в якій «ліберальний» або поміркований Іслам органічно поєднується з західними демократичними цінностями.
Ідеологія неоосманізму доповнюється неопантюркізмом, головною метою якого є залучення тюркомовних народів від Китаю до Адріатичного моря в одне міжнародне співтовариство. Неоосманізм і пантюркізм по суті є взаємодоповнюючими геополітичними концепціями, кінцевою метою яких є турецьке євразійство, спрямоване на примирення колишніх імперій - Туреччини і Росії з метою формування Євразійського співтовариства слов'янських і тюркських народів на противагу західному домінуванню. Таким чином, турецький проект Євразійського співтовариства може розглядатися в якості спроби формування альтернативної Євросоюзу структури у разі провалу євроінтеграційного курсу Туреччини. Саме антизахідна спрямованість є спільною платформою в процесі взаємодії турецького і російського євразійства.

На наш погляд, та обставина, що ані російське, ані турецьке євразійство не може бути прийнятною для України геополітичною перспективою, значною мірою ускладнює принаймні у світоглядному і цивілізаційному вимірі взаємодію нашої держави як з Росією, так і з Туреччиною. Втім, турецька євразійська доктрина розглядається навіть її авторами скоріше як гіпотетична альтернатива, яка не виключає євроатлантичної інтеграції, що почалася для Туреччини більше 50 років тому у вересні 1963 року підписанням договору про асоціацію з Європейським економічним співтовариством. Так, в одному зі своїх недавніх виступів А. Давутоглу наголосив, що «виключення з трансатлантичного партнерства є неприйнятним для Туреччини, а економічні відносини, які ми вибудовуємо з сусідньою нам Росією, не є альтернативою будь-якому іншому економічному партнерству». За словами А. Давутоглу, пріоритетом Туреччини залишається повноправне членство в ЄС з метою доступу до трансатлантичного інвестиційного та торговельного партнерства.

Анкара між Вашингтоном і Москвою

Нинішнє турецьке керівництво вважає, що орієнтація Туреччини після Другої світової війни переважно на стратегічну співпрацю із США і Європою порушила рівновагу зовнішньої політики Туреччини, завдала шкоди її національним інтересам, оскільки здійснювалася за рахунок зниження зовнішньополітичної активності Туреччини на регіональному рівні.

Тому намагаючись збалансувати протягом останніх років свою зовнішню політику, Туреччина виходить не стільки із блокової солідарності в рамках НАТО, скільки зі своїх національних інтересів.

В останні роки Анкара все більш наполегливо прагне грати самостійну роль в суміжних регіонах, все більше дистанціюючись від США та зближуючись із Росією. Москва і Анкара відіграють провідну роль в Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Водночас обидві країни однаково критично ставляться до діяльності ОДЕР-ГУАМ як до ініційованого Вашингтоном «антиросійського проекту». На даний момент розглядається питання про вступ Туреччини до Шанхайської організації співробітництва (ШОС), хоча це й не дуже корелюється з її членством в НАТО.

Подібний розвиток подій вигідний Москві, яка прагне утримувати свої відносини з Туреччиною на рівні стратегічного партнерства, незважаючи на розбіжності стосовно ситуації навколо Сирії чи Нагорного Карабаху. Як відомо, Москва і Анкара займають протилежні позиції з питання легітимності президента Сирії Б.Асада. Турецький уряд також формально виступає за територіальну цілісність України і офіційно не визнає приєднання Криму до Росії, хоча утримується від антиросійської риторики.

Вступ у 2004 році Румунії і Болгарії до НАТО, а також створення у 2006 році американських військових баз на території цих країн з ве¬ликим занепокоєнням було сприйняте не лише Москвою, а й Туреч¬чиною, яка внаслідок цього перестала бути єдиним членом НАТО в Чорноморському регіоні. Як і Росія, Туреччина виступає проти по¬силення військово-політичної присутності США в Чорноморському регіоні, в тому числі і в період після нелегітимного приєднання Криму до Росії.

Характер відносин Росії з Туреччиною визначається взаємозалежністю. Дві третини споживного газу і третину нафти Туреччина імпортує з Росії. У 2013 році товарообіг між Росією і Туреччиною сягнув 33 млрд. дол., зрівнявшись з обсягом товарообороту у 2008 р. (Для порівняння: між Україною і Туреччиною – близько 6 млрд. дол.). Москва і Анкара розглядають можливість відмовитись у двосторонній торгівлі від доларів і перейти на розрахунки в рублях і лірах. При цьому слід зазначити, що вже зараз взаєморозрахунки між двома країнами на суму до 1.5 млрд. дол. здійснюються в національних валютах. Турецькі будівельні компанії отримують великі замовлення в Росії, зокрема, вони будували Олімпійський комплекс в Сочі. На даний час в Росії працює близько 100 турецьких будівельних компаній.

У 2013 році Росія поставила Туреччині 26.6 млрд. куб. м газу по підводному газопроводу «Блакитний потік» і Трансбалканському газопроводу, який починається в Україні і проходить по території Румунії і Болгарії. (Для порівняння: У 2013 році «Газпром» поставив Україні 25.8 млрд. куб. м газу, а з початку цього року – близько 14 млрд. куб. м). Згідно з угодою, підписаною ще у 2010 році, у березні 2015 року російська державна корпорація «Росатом» планує розпочати в Туреччині будівництво АЕС «Аккую» потужністю 4800 МВт і вартістю 27 млрд. дол. При цьому цей проект здійснюється за моделлю BOO (build-own-operate). Не виключено також, що газопровід «Південний потік» може бути перенаправлений з Болгарії на Туреччину.

Російські туристи – велика стаття доходів для турецької економіки. Близько 4.3 млн. російських туристів щорічно відвідують курорти Туреччини. За перші дев’ять місяців 2014 року Туреччину відвідали 4.1 мільйона російських туристів. Це на 300 тисяч більше, ніж за той самий період 2013 року.

Товарообмін між Туреччиною і США протягом останніх кількох років не перевищував 20 млрд. дол. і у 2013 році склав 18.7 млрд. дол. із них 2/3 імпорт із США. У загальному обсязі зовнішньої торгівлі Туреччини (334 млрд. дол.) частка США складає 4.7%. Американські інвестиції в Туреччині становлять близько 10 млрд. дол., а турецькі в США - менше 2 млрд. дол. У Туреччині діє близько 1200 американських компаній, проте за їх кількістю США значно поступаються Німеччині, Великій Британії та Голландії. Кілька років тому «Турецька національна нафтова компанія» (TPAO) підписала угоди з американськими компаніями світового рівня – ExxonMobil, Chevron Corp., Toreador Resources Corporation, Stratic Energy Corporation про розвідку і видобуток енергоносіїв на турецькому шельфі Чорного моря.

Протягом багатьох десятиліть Вашингтон традиційно розглядав Туреччину в якості провідника американського політичного впливу в регіоні, хоча в останні роки ця роль Туреччини значно звузилася. Більше того, схоже, що на даний час американську адміністрацію більше турбують певні дії Анкари на міжнародній арені, зокрема на Близькому ході, які об'єктивно вступають у протиріччя з деякими зовнішньополітичними акціями Вашингтона і НАТО. Так, між Вашингтоном і Анкарою існують певні розбіжності навколо ситуації в Сирії та Іраку, зокрема щодо протидії терористичному угрупованню «Ісламська держава Іраку і Леванту» (ІДІЛ).

У жовтні ц.р. віце-президент США Джо Байден заявив, що на початку громадянської війни в Сирії створенню ІДІЛ сприяла саме Туреччина, пропускаючи ісламістів через кордон. Спроби Туреччини створити в Північній Сирії буферну зону для розміщення сирійських біженців, формування так званої Сирійської вільної армії і структур сирійської опозиції викликали заперечення у американців. Підготовка на військових базах Туреччини бойовиків-ісламістів, а також участь тисяч турецьких громадян у таких терористичних угрупованнях як «Джабахат ан-Нусра», «Хізб ат-Тахрір», ІДІЛ також викликає занепокоєння у Вашингтоні. Зі свого боку, Анкара не дозволяє США здійснювати бомбардування баз бойовиків ІДІЛ в сусідніх Іраку і Сирії з американських авіабаз на території Туреччини в Ізмірі та Інджірліку і не має наміру брати участь у бойових операціях проти них.

Незадоволення Р. Ердогана відмовою Вашингтону завдати удару по урядовим військам Сирії було настільки великим, що він публічно заявив про своє небажання мати особисті контакти з Б. Обамою, що, звісно, дуже засмутило останнього. На разі достеменно невідомо, чи вдалося віце-президенту США Джо Байдену налагодити діалог між американською адміністрацією і турецьким керівництвом під час його візиту в Анкару у листопаді ц. р.

Реакція Туреччини на анексію Криму

Слід зазначити, що керівництво Туреччини досить стримано поставилося до революційних подій в Україні, надаючи перевагу стабільності і еволюційному шляху розвитку. Втім, після окупації Криму міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу прибув до Києва, де заявив про підтримку Туреччиною територіальної цілісності та суверенітету України і висловив стурбованість порушенням прав кримсько-татарського народу з боку самозванної адміністрації Криму. 

Офіційна Анкара засудила заборону на в'їзд до Криму лідерам кримсько-татарського народу М. Джемілєву і Р. Чубарову, однак не зробила жодних кроків, щоб спробувати врегулювати цю проблему з Москвою. 25 листопада 2014 року в Анкарі перебувала делегація Меджлісу кримсько-татарського народу на чолі з М.Джемілєвим і Р.Чубаровим, яка була прийнята президентом ТР Р. Ердоганом та прем’єр-міністром ТР А.Давутоглу. У ході переговорів обговорювалися проблеми, пов’язані із порушенням прав кримських татар в окупованому Криму.

Взагалі офіційна Анкара досить стримано і обережно виступила проти російської анексії Криму, очікуючи, що Москва поважатиме національні права кримсько-татарського народу і сприятиме підвищенню їх ролі в Криму після його приєднання до Росії. Деякі аналітики пояснюють цю обережність Анкари, проводячи паралель між російською анексією Криму і захопленням Туреччиною у 1974 році північної частини Кіпру, заселеної етнічними турками.

20 жовтня посол Туреччини в Україні Йонет Джан Тезель заявив, що «Туреччина діятиме в рамках міжнародних законів і не підтримає жодних дій, що порушують територіальну цілісність України». При цьому він підкреслив, що позиція Туреччини однозначна: Крим є українською територією. Коментуючи повідомлення про те, що літаки турецьких авіаліній перетинають повітряний простір Криму, а морські судна Туреччини заходять в територіальні води і порти півострова, посол запевнив, що цього не відбувається.

Уряд Туреччини не бачить нічого поганого в тому, щоб всупереч санкціям своїх партнерів, скористатися протистоянням Заходу і Росії в своїх інтересах. Незважаючи на заяви Туреччини про невизнання результатів псевдореферендуму 16 березня в Криму, Анкара не поспішає приєднуватися до санкцій ЄС проти Росії. В турецьких урядових колах вважають, що від Росії неможливо чогось домогтися за допомогою штрафних санкцій. Виступаючи в середині жовтня в Європарламенті, міністр Туреччини у справах ЄС Волкан Бокзир заявив, що Анкара не буде приєднуватися до європейських санкцій проти Росії. В. Бокзир також зазначив, що «Туреччина має добрі відносини з Росією, які приносять економічну вигоду, тому немає жодної необхідності приєднуватися до санкцій». Турецький міністр заявив про необхідність співпраці з Росією з урахуванням її впливу і ролі в Раді Безпеки ООН.

Схоже, що Анкара уникає конфліктувати з Росією з приводу українсько-російської конфронтації. При цьому слід зазначити, що в усіх заявах турецького МЗС події в Криму і на Донбасі кваліфікуються виключно як внутрішня проблема України і Росія в цих заявах практично не згадується, не кажучи вже про повну відсутність засудження її агресивних дій. На думку багатьох аналітиків, така поблажлива позиція турецького керівництва стосовно агресивних дій Москви проти України перебуває у повному дисонансі з політикою НАТО і ЄС.

Туреччина стала чи не єдиною країною - членом НАТО, яка не запровадила санкції проти Росії. Тому не випадково, 1 грудня, коли В. Путін перебував в Анкарі, Генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг висловив свої сподівання, що Туреччина приєднається до економічних санкцій ЄС проти Росії через її агресивні дії проти України.

Візит В. Путіна до Туреччини

Державний візит В. Путіна до Анкари 1 грудня розпочався з тригодинної зустрічі тет-е-тет з Р. Ердоганом, в перебігу якої основну увагу було приділено міжнародній ситуації в Чорноморсько-Каспійському регіоні, на Близькому Сході та в Україні. За підсумками переговорів в рамках п’ятого засідання російсько-турецької Ради співробітництва вищого рівня було підписано вісім спільних документів, половину з яких склали меморандуми про взаєморозуміння: з торговельно-економічного співробітництва, в галузі енергоефективності, енергозбереження та відновлюваних джерел енергії, з підготовки кадрів для атомної галузі та суміжних галузей, про співпрацю у сфері праці, соціального забезпечення та зайнятості та ін. Сторони висловили намір довести обсяг товарообороту у 2020 році до 100 млрд. дол. У сфері енергетики було прийнято рішення про збільшення потужності підводного газопроводу «Блакитний потік» з 16 млрд. куб. м до 19 млрд. куб. м на рік і зменшення ціни на газ на 6% з 1 січня 2015 р. і на 15% у 2016 році. 

На підсумковій прес-конференції В. Путін оголосив своє сенсаційне рішення припинити будівництво газопроводу «Південний потік» через «деструктивні позиції Єврокомісії та Болгарії» і замість Болгарії перенаправити підводну частину газопроводу до узбережжя Туреччини паралельно вже існуючому підводному газопроводу «Блакитний потік». Далі газопровід планується прокласти по території Туреччини до турецько-грецького кордону, де планується створити газовий хаб для Південної Європи, від якого європейські країни можуть будувати розвідні газопроводи на свій розсуд. Передбачається, що частина (близько 14 млрд. куб. м.) із запланованих 63 млрд. куб. м. газу для прокачування по газопроводу «Південний потік», піде на турецький ринок, а решта - на європейський.

На вищезгаданій підсумковій прес-конференції президент Туреччини Р. Ердоган заявив: «Що стосується української кризи, то, звичайно ж, ми заявляємо про те, що український криза має бути вирішена обов'язково в рамках міжнародного права і з дотриманням всіх домовленостей Мінської угоди. І ми маємо єдину думку» ...

У день візиту В. Путіна до ТР на центральній площі Анкари «Кизилай» відбувся мітинг протесту проти агресивної політики Росії та на підтримку суверенітету і територіальної цілісності України. Мітингувальники озвучили заяву, в якій містився заклик до турецького уряду застосувати санкції проти країни-агресора.

Україна і Туреччина на крутому геополітичному повороті

Незважаючи на те, що Україна і Туреччина належать до різних цивілізацій, проте є чимало чинників однаково притаманних обом країнам. Назвемо хоча б один із них. Серед схожих внутрішньополітичних процесів у Туреччині і в Україні можна виділити проблему розмежування населення країн за ідеологічно-політичними ознаками по лінії Схід - Захід. Якщо турецьке суспільство поділяється на прихильників «вестернізації» і «ісламізації», то українське суспільство поділяється на прихильників європейської і євразійської інтеграції. При цьому пропорції цього розподілу суттєво відрізняються: в Туреччині більше «ісламістів-традиціоналістів», у нас - прихильників євроінтеграції. 

Звісно, утримання Туреччини від застосування санкцій проти Росії не може дуже радувати українців, але якщо ми сподіваємось на санкції від Туреччини чи якоїсь іншої країни, то напевно маємо передусім самі дотримуватись цих санкцій. Проте цього в дійсності не відбувається. Російський бізнес в Україні до цього часу почувається досить комфортно. Незважаючи на те, що закон «Про санкції» ухвалено Верховною Радою ще 14 серпня ц.р., однак кардинальних обмежень щодо діяльності російського бізнесу в Україні досі не запроваджено. В Україні до цього часу діють філіали російських банків Український парламент донедавна обслуговувався відділенням російського «Альфа-банку». Завод «Південмаш» продовжує обслуговувати російські стратегічні ракети-носії ядерних боєголовок, а завод «Мотор Січ» постачати через посередників мотори для російських військових гелікоптерів. Пропозиції ще першого Уряду А. Яценюк щодо обмежувальних заходів стосовно 209 компаній та понад 1000 фізичних осіб, які представляють російський бізнес, досі в повному обсязі не реалізовані. Крім газу і нафти, ми купуємо в Росії вугілля, електроенергію, ядерне паливо та багато іншого.

Крім цього, якщо у нас офіційно АТО, а не війна з Росією, то формально ми не маємо підстав очікувати, що усі країни світу стануть на наш бік. Якщо у нас АТО, то чому до цього часу Мін’юст України не спромігся подати в Міжнародний суд ООН в Гаазі позов на Росію за порушення нею Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом? Чув я, що Мін’юст нібито має намір це зробити, але щось дуже довго збирає очевидні для всіх докази про підтримку Росією терористів на Донбасі.

Але тут виникає питання: якщо ми повністю припинимо усі економічні зв’язки з Росією і офіційно визнаємо війну з нею - чи буде це краще для України? Чи можемо ми розраховувати на перемогу у повномасштабній війні з третьою армією у світі (після американської і китайської) за своїм бойовим потенціалом? Напевно, що ні. Результатом повномасштабної війни з Росією для нас може бути перетворення усієї України на руїни і знищення мільйонів людей. Отже, ми маємо зробити все можливе і неможливе, щоб уникнути повномасштабної війни з Росією. Наша боротьба може завершитися перемогою лише при опорі на допомогу світової спільноти і порядних громадян самої Росії. Міжнародні санкції і падіння ціни на нафту - це та сила, яку Путіну не подолати. З іншого боку, можливо двосторонні українсько-російські економічні зв’язки все ж якось стримують переростання локального конфлікту на Донбасі в повномасштабну війну з Росією? Коли вороги торгують, то залишається надія, що вони колись помиряться, щоб ворожнеча не заважала торгівлі. Можливо не все так однозначно у цьому світі і не всі перемоги здобуваються силою зброї. Деякі перемоги можна здобути лише силою розуму. І українсько-російська асиметрична чи «гібридна» війна - це саме той випадок.

І ще один на мій погляд, суттєвий момент. По великому рахунку, Туреччина співпрацює не з Путіним, а з Росією. Думаю, якби не було ні Путіна, ні Ердогана, то російсько-турецькі відносини суттєво б не змінилися, оскільки спільні інтереси країн і народів значно вищі від амбіцій лідерів. До того ж абсолютно ізолювати Путіна, в руках якого є «ядерна скринька з червоною кнопкою», вкрай небезпечно. Очевидно слід залишати йому «доступ до кисню», інакше у разі, коли Путіну нічого буде вже втрачати, у нього може остаточно «поїхати дах» і він може увергнути світ у безодню третьої світової війни, на цей раз вже ядерної. На мою думку, у відносинах з Путіним слід зберігати дуже непростий, але потрібний баланс тиску і діалогу.

Для нас, як і для Росії, Турецька Республіка є одним з найважливіших торговельних партнерів України. Під час третього засідання Стратегічної ради високого рівня 19 жовтня в Анкарі сторони заявили про наміри укласти угоду про зону вільної торгівлі і збільшення товарообігу між обома країнами до 20 млрд. дол. до 2020 року. За обсягами реалізації вітчизняного експорту ТР традиційно посідає друге місце після РФ. Обсяг торгівлі товарами у 2013 році склав 5. 658 млрд. дол., що на 0.4 % більше, ніж у 2012 році. Якщо у період з 2011 по 2013 рр. у торгівлі між Україною та ТР мало місце зростання товарообороту, то з початку 2014 року відбулося уповільнення зростання експорту України до ТР, а також різке падіння імпорту з Туреччини.

Інвестиційне співробітництво між Україною і Туреччиною перебуває на досить низькому рівні. Станом на 31 грудня 2013 р. прямі інвестиції з Туреччини в економіку України становили всього 215.5 млн. дол. У 2014 році спостерігається відтік турецьких інвестицій із України. Офіційної інформації щодо обсягів інвестицій нашої держави до ТР немає. В Україні діє близько 600 турецьких підприємств, а в Туреччині – 300 українських.

Останніми роками часто можна було почути, що Україну і Туреччину поєднують відносини стратегічного партнерства. Але, насправді, це було швидше бажанням і метою, ніж реальністю. Можливо, двосторонні українсько-турецькі відносини мають потенціал колись піднятися на рівень стратегічних, але це якщо і відбудеться, то не так скоро, як хотілося б. На наш погляд, відносини стратегічного партнерства можуть бути лише між рівноправними в економічному і геополітичному вимірі партнерами, чого не можна сказати про Україну та Туреччину. Достатньо нагадати, що ВВП Туреччини в 3.5 рази більше ВВП України. Станом на грудень 2012 р. золотовалютний запас Туреччини становив 93.3 млрд. дол., а України - 27 млрд. дол. Особливо цінним для України є досвід Туреччини у стратегічному плануванні і мобілізації усіх ресурсів для розвитку національної економіки, що дозволило цій країні у відносно короткий період піднятись на рівень великої регіональної держави.

На мій погляд, незважаючи на усі складнощі і проблеми у відносинах Києва і Анкари, ми маємо зберегти з Туреччиною добрі відносини і співпрацю. Кремлівська камарилья тільки того й чекає, щоб ми пересварилися з сусідніми державами і передусім з Туреччиною. І не тільки чекає, а все робить для цього, підбурюючи їх виставляти Україні територіальні претензії. Але це марні потуги.

Результати зустрічі президентів України і Туреччини 4 вересня в кулуарах саміту НАТО в Уельсі дають підстави сподіватися, що українсько-турецькі відносини і надалі розвиватимуться по висхідній. Під час зустрічі Р. Ердоган наголосив на стратегічному характері співробітництва двох країн і запевнив в підтримці територіальної цілісності та суверенітету України, а також Мирного плану П. Порошенка. Щодо розвитку двосторонніх відносин президенти домовилися провести на початку 2015 року засідання Стратегічної ради високого рівня. Р.Ердоган запевнив, що турецькі авіакомпанії не здійснюватимуть прямі рейси до Криму. Р. Ердоган назвав неприпустимим той факт, що лідерам кримсько-татарського народу М. Джемілєву і Р. Чубарову нелегітимна влада Криму не дозволяє повернутися на Батьківщину.

10 листопада ц.р. відбувся візит в Україну міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу, головною метою якого були переговори щодо підготовки до IV засідання українсько-турецької Стратегічної ради високого рівня за участі президентів двох держав, яке може відбутися у Києві на початку 2015 року. П. Клімкін і М. Чавушоглу обговорили широке коло питань двостороннього співробітництва в різних сферах, зокрема в аерокосмічній, енергетичній та військово-технічній. Торкаючись ситуації на Сході України та в Криму, М. Чавушоглу наголосив на безумовній підтримці України, її територіальної цілісності і недоторканості кордонів. Міністри також обговорили питання зміцнення безпеки в Чорноморському регіоні, яка суттєво підірвана агресивними діями Росії проти України. М. Чавушоглу зустрівся з президентом України П. Порошенком.

Сьогодні Україна і Туреччина опинилися на крутому геополітичному повороті і для нас дуже важливо не дати українсько-турецьким відносинам вийти на узбіччя магістрального шляху прогресу, модернізації і європейської інтеграції обох країн.

Олексій Волович

12 грудня 2014 року