ПОЛІТИКА

Україна в багні

Що засвідчило електронне декларування статків можновладців

Перше відчуття – шок. Потім – обурення. Коли трохи оговтуєшся, починаєш аналізувати, щоб зрозуміти, в якому середовищі живеш і чи є в нього шанс колись очиститися, створити рівні можливості для всіх, зрештою, іменуватися цивілізованим.
Давно було сказано, що український політикум – це клуб найбагатших людей. Не став він іншим і після того, як звідти нібито пішли мільярдери Ахметов та Пінчук. Це особливо помітно по нинішньому парламенту – там теж засідають, за незначним винятком, люди зі статками, які можна було заробити лише зусиллями кількох поколінь. Тому логічно було б, аби антикорупційні й фіскальні органи поцікавилися, скільки ж податків сплатили ці улюбленці долі. Якщо держслужбовець володіє десятками квартир і будинків, десятками, а то й сотнями мільйонів готівкою, це мало б залишити слід у вигляді податків і відрахувань. Чи залишило? Встановити це просто, було б, як мовиться, бажання.
У ці дні тільки й чуєш: «А ви знаєте, що задекларував президент (прем’єр-міністр, народні депутати, міністри)?!». Закономірне запитання, яким однак не варто обмежуватися, значно важливіше спробувати відповісти на запитання іншого, важливішого характеру. Наприклад, як могло так статися, що абсолютна більшість українців животіє, в той час, коли його слуги жирують і щороку стають багатшими й багатшими.

Зрозуміло, що, приймаючи закон про е-декларування, наша влада не уявляла, якого джина випускає з пляшки. Дійшло це до неї, коли побачили, якими статками володіє, та було вже пізно, й хтось «дуже розумний» порадив кинути обібраному до нитки народові «кістку» у вигляді підвищеної до 3200 гривень мінімалки. Щоб відволікти увагу. Щоб сказати: ви тепер теж не бідні, вам щомісяця платитимуть удвічі більше, ніж платили досі. Хоча ті 3200 гривень ніде взяти, як у самого народу.

Е-декларування засвідчило: Україна в багні. В такому багні, вибратися з якого і відмитися буде не просто. Й оскільки влада сама цього не зробить, ми маємо їй допомогти. Насамперед – вимагати дострокових парламентських виборів, гаслом яких має стати: жодного голосу за бізнесмена. Які ще потрібні нам докази, що в депутати вони йдуть заради недоторканності? До слова, недоторканність треба негайного зняття з нардепів, суддів, президента, запровадити механізм відкликання депутатів й відставки президента. Словом, ми маємо скористатися шансом, який нам подарувало декларування статків чиновників, інакше нам ще довго доведеться борсатися в тому ж багні, а може, й у вогні (за О. Довженком).

Ми самі цей «разврат» дозволили

Декларації нашого чиновництва неспростовно підтвердили той факт, що стара олігархічна система в Україні зуміла зберегти себе. Революція гідності, по суті, не похитнула її. Хіба що маємо ось тепер грандіозне видовище – картину тотального розкладання політичного класу, який не втомився набивати кишені (незалежно від кольору політичних прапорів і розмірів «вил»!).

Річ у тім, що в 2014 році, коли відбувалися парламентські вибори, сталося те, що суперечило духові, прагненням, вимогам Майдану: нам знову «підсунули» стару виборчу систему! Змішану, з 225-ма мажоритарниками. І це при тому, що Президент Порошенко обіцяв докласти всіх конституційних повноважень, щоб дострокові вибори до Верховної Ради пройшли за пропорційною системою з відкритими партійними списками. На жаль, своєї обіцянки він не дотримався. Хоча мав тоді колосальний кредит довіри. Якщо був опір змінам (а він, напевно ж, був), Президент міг звернутися за підтримкою до народу. І він її б отримав. Але він цього не зробив, віддавши перевагу домовленостям з олігархами.

Ось ми й «приїхали». Олігархічна система законсервувалася, бойки, хомутинники, довгі, як і раніше, на коні. Через те й немає належного темпу й належної якості реформ. Через те від України «втомлюються» наші союзники.

Проте чиновники – це не тільки Верховна Рада. Перед нами – портрет політичного класу загалом. Розбещеного вседозволеністю, пихатого, злодійкуватого, примітивного в своїх божевільних забаганках. І абсолютно байдужого до того, як живе країна, її громадяни.

Головне запитання цих днів – «Звідки в них усе це?!» Ну, нехай іще бізнесмени – а звідки мільйони у тих, хто служив на посадах? Відповідь очевидна: накрали, падлюки…

Утім, у всій цій ганебній історії з українськими чиновниками є і ще одна прикрість: за великим рахунком, ми ж самі цей «разврат» дозволили. Згадаймо хоч би, як відбуваються вибори на мажоритарних округах, де народ легко купляється.
А що далі? Як тепер на нас дивитимуться союзники? Які висновки зробимо ми самі? Чи понесуть відповідальність злодії і чи буде з ними розбиратися наша так звана правоохоронна система, яка теж загрузла в корупції? Ситуація відчайдушна. Уявляю, як тішаться наші вороги, які тепер аж підстрибують: ага, а ми ж казали, що в Україні немає кому будувати державу…
Невже справді немає?!

Володимир Панченко, народний депутат України першого скликання