ПОЛІТИКА

Іван Грозний як символ сучасної Росії

Нещодавно в Орлі Російської Федерації відкрито пам’ятник російському цареві Івану IV Грозному. Мене це ніскільки не здивувало.

Реанімація одіозних історичних постатей, схоже, стає нормою для наших войовничих сусідів. То волгоградські депутати приймуть рішення шість днів на рік іменувати своє місто Сталінградом, то в «Известиях» з’явиться стаття, в якій Гітлера назвуть «политиком высшего класса», то сам президент віддасть шану нацистському рейх-сміністру Йозефу Геббельсу, мовляв «талантливым человеком был».

«Почитание злодеев» у Росії – давня і стала традиція. Розбійника Андрія Боголюбського нарекли святим за те, що зруйнував Київ і викрав ікону Вишгородської Богоматері. Миколу Другого, прозваного в народі Кривавим, канонізували, бо загинув від більшовицької кулі. Петру Першому наставили пам’ятників від Петербурга до Таганрога. Катерину Другу величають Великою. Та й весь рід Романових у пострадянській Росії піднімають до найвищих чеснот, хоч рідко хто з них сідав на престол і залишав його по-людськи. Хіба що Олександр Третій. «Его не задушили, не взорвали, не отравили – он умер сам (уникальный случай в династии Романовых). Телеграфисты уже отстукивали по редакциям мира сногсшибательное сообщение: «Это был первый русский император, который умер естественной смертью – от алкоголизма». (Валентин Пікуль, «Нечиста сила»). Тепер взялися за давнішу історію, чогось їм там не вистачає. Ще одного «собирателя». Саме так і сказав орловський губернатор при відкритті пам’ятника – «Иван Грозный является великим русским царем, собирателем земли русской. Он заставил всех считаться с Россией, сделал все для того, чтобы Россия стала Россией».

Державотворча міфологія характерна для росіян, як, напевне, ні для якого іншого народу. У своїх фантазіях стосовно власної величі вони не рахуються ні з історичними фактами, ні зі здоровим глуздом. Скажімо, президент фонду збереження культурної спадщини «Русский витязь» Дмітрій Лисенков охарактеризував Івана Грозного як «найосвіченішого государя наймогутнішої і найбагатшої держави в тодішньому світі». Цар Іван був і справді освіченою людиною, в його особистій бібліотеці, згідно з легендою, зберігалися твори Тацита, Вергілія, Ціцерона, навіть Аристофана. Але стосовно «найосвіченішого», то тут відвертий перебір. Європа вже жила в атмосфері Відродження. Московія ж, навпаки, ще й не збиралася вибиратися із ординських традицій. Іноземці, котрі там побували, залишили про Московію письмові враження як про країну з варварськими звичаями і жорстоким тираном на троні.

Ну, а стосовно того, що він зробив Росію Росією, то, якщо бути точним, Московська держава стала Росією років десь через сто з великим гаком, тоді ж і рахуватися з нею почали. За Грозного Москва, зберігаючи за собою державницький статус, залишалася усе ж васалом Кримської Орди, справно платила їй данину і коригувала з нею свої стосунки з іншими державами. І коли Іван IV, захопивши з мовчазної згоди Криму Казань і Астрахань, заїкнувся про Константинопольський престол, Давлет-Гирей швидко його остудив – зруйнував і спалив Москву. Переляканий цар втік до Коломни, потім далі, аж до Ярославля.

Іван Грозний завойовницькими походами майже вдвічі збільшив територію своєї держави, підкорив Казанське і Астраханське ханства, приєднав Західний Сибір, область війська Донського, землі Ногайської орди. Але з тріском програв у Лівонській війні, що вартувало Московському царству економічного занепаду («блискуче виграв вирішальні воєнні кампанії» – той же Лисенков). Здійснив судову реформу, та, як стверджує Карамзін, «починаючи з тринадцятого століття Московія не лише не просунулася вперед, але й відступила назад до первинного невігластва народів у цій важливій частині державного благоустрою». Грозний скликав Земський собор, тільки той нічого не вирішував без царя. Освіта не набула поширення. Навіть більшість бояр не вміла читати й писати, а засновану прийшлим майстром Іваном Федоровим друкарню тамтешні мракобіси спалили. Центрами культури та освіти залишалися монастирі.

Зате Іван Грозний запровадив оприччину – державну політику терору, що забезпечила деспотичний режим правління російського царя. Народу вона обійшлася численними жертвами, а економіку привела до повної розрухи, в результаті якої настали так звані Смутні часи.
Звичайно, кожному народу видніше, де і кому ставити пам’ятники. І якщо росіянам захотілося у такий спосіб вшанувати одного з найлютіших своїх владик, то хай собі вшановують. Але для чого це робиться, варто усвідомити й нам: як-не-як, живемо у тісному світі. Я хотів висловити власні думки, та натрапив на суголосну їм публікацію російського професора (зараз живе в Грузії) Олега Панфілова, котрий відносно цього категорично точний. Розлогою цитатою з неї я і закінчу свою статтю.

«Почасти правління Івана Грозного чимось схоже на нинішню російську владу. Особливо створенням оприччини – такого собі прообразу ЧК-НКВД-КГБ-ФСБ (а незабаром і МГБ -. Авт.)... Якщо орловський губернатор хотів зробити комплімент Путіну, то виконано досить вдало – російському президенту подобаються порівняння з великими героями російської історії, якими б кривавими вони не були. Він їх любить прижиттєвими диктаторами, не бажаючи знати, як вони закінчили свої життя. 15 січня 1580 року в Москві був скликаний церковний собор, і Іван Грозний, звертаючись до ієрархів, прямо говорив, наскільки важке його становище: «Незліченні вороги повстали на руську державу».

Прямо як зараз. Путін відбивається від численних ворогів, ремствуючи на «повстання» НАТО і ЄС… Пам’ятник в Орлі Івану Грозному буде пам’ятником Путіну, бажає він того чи ні. Пам’ятником жорстокої влади. Яка ще й не була російською, але диктатор уже був справжній, кровожерний, котрого потім радянські історики оббілювали, називаючи причини тиранії державною необхідністю. Знову-таки, як зараз, коли путінські опричники носяться по всій країні, ловлять інакомислячих і успішних – у одних відбирають свободу, у других – гроші... Російська історія поспішно підганяється під ідеологію «русского мира».

Не виключено, що невдовзі в кабінеті Путіна поруч із портретом Петра Першого з’явиться і парсуна Івана Грозного.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ