ПОЛІТИКА

Завтра будуть вибори

Минулої неділі Україна відзначила 23-ю річницю своєї незалежності. А перед тим була річниця ГКЧП. Так часто трапляється в історії: як у Горького - «Любовь и Смерть, как сестры, ходят неразлучно до сегодня».

І, може, й не хотілося б згадувати той день, коли б не бажання сказати, що за двадцять три роки ми так і не набралися розуму.

19 серпня 1991 року. Диктор Центрального телебачення Віра Шебеко зачитує Заяву радянського керівництва: «…в целях преодоления глубокого и всестороннего кризиса, политической, межнациональной и гражданской конфронтации, хаоса и анархии, которые угрожают жизни и безопасности граждан Советского Союза, суверенитету, территориальной целостности, свободе и независимости нашего Отечества…» встановлено заборону на демонстрації і страйки, призупинено діяльність партій і громадських організацій, котрі «заважали нормалізації обстановки», вводиться цензура в засобах масової інформації. У віце-президента, голови щойно утвореного Державного комітету з надзвичайних ситуацій Геннадія Янаєва трясуться руки, члени Комітету намагаються не дивитися в телевізійну камеру. По телевізору цілий день транслюють балет «Лебедине озеро». У Москву стягуються війська. Проти танків стоять неозброєні люди. І троє з них – Володимир Усов, Ілля Кричевський і Дмитро Комар зупиняють їх ціною свого життя. Економіст, архітектор, водій. Троє, котрі стануть Героями Радянського Союзу. Через три дні створення ГКЧП кваліфікують як державний переворот. Членів Комітету та їхніх поплічників заарештують.

Та за півроку чотири «гекачепісти» разом із Янаєвим будуть звільнені «через поганий стан здоров'я». Всі інші в'язні вийдуть на свободу за амністією Державної Думи ще до початку суду. Таким чином, ніхто з восьми членів ДКНС (ГКЧП) та інших семи фігурантів цієї справи не був засуджений. Останній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов, за сумісництвом поет (літературний псевдонім Осєнєв свідчить про самооцінку Анатолія Івановича – польською слово «осінь» звучить як «єсєнь») бадьоро роздає інтерв’ю і, навіть, стає депутатом Державної думи РФ від партії комуністів. Про трьох героїв, які загинули під танками, поступово забувають, сьогодні їхні імена там пам’ятають ледь не одиниці.

Чим це закінчилося для Росії? Встановленням за багатьма параметрами фашистського режиму з елементами нацизму – згадаймо істерію проти «лиц кавказской национальности», погроми вихідців із Середньої Азії в Бірюльовому, а тепер ось третина росіян вважає своїми найзапеклішими ворогами українців, ми для них «укры», «укропы», «бандерлоги». Невже за це віддали життя троє молодих людей – росіянин, єврей, українець?

Україна своїх героїв не забула. В пам’ять про полеглих під час Революції гідності засновано орден Героїв Небесної Сотні. Як на мою думку, йому належало б стати однією з найвищих українських нагород, чимось на зразок французького лицарського ордена Почесного легіону, а, можливо, й замінити радянський рудимент – звання Героя України, достатньо дискредитоване, щоб залишити згадку про нього хіба що в історії. Тим більше, що девізом ордена є найвищі слова – «Свобода та гідність».

І тепер – про ще один переворот, уже без Комітету з надзвичайних ситуацій. В Україні його роль виконало пропрезидентське стадо так званих народних депутатів, яке проголосувало за антиконституційні закони. Ними передбачалося обмеження ЗМІ і відключення Інтернету, арешт за організацію мітингів, встановлення наметів і навіть за носіння захисного шолома, обмеження збирання і поширення інформації про працівників правоохоронних органів та членів їхніх сімей, ув’язнення «за неповагу до суду» і так далі, аж до заборони відвідувати футбольні матчі (хто б тоді заспівав «ла-ла-ла-ло?). «Круто», – сказав би Янаєв, якби був живий.

Один із демократичних діячів України, директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін у ті дні так охарактеризував цю подію: «Сьогодні у Верховній Раді Партія регіонів, комуністи, продажні тушки і мажоритарники діяли так, як у Сталіна працювала Верховна Рада, так діяв Гітлер. По суті, ми побачили гітлерівсько-сталінську модель, на яку перетворили Янукович, Азаров, Рибак, Партія регіонів і комуністи Верховну Раду».

Це було 16 січня 2014 року. Потім почали обстрілювати Майдан. Потім була Небесна сотня і «Пливе кача по тисині…». Потім помінялася влада. Тільки мало що помінялося в Україні, і ніхто ще ні за що не відповів. Янукович, Азаров живі і здорові, хоч і «в бігах». Десь там і їхні «подельники» – Пшонка, Захарченко, Якименко, Арбузов. Підозрюється, що вони фінансують сепаратистів на Донбасі. Юрій Мірошниченко очолив Партію розвитку України («дівоче прізвище» – Партія Регіонів) і, втерши скорботну сльозу, впевнено заявив, що ПРУ має намір взяти участь у чергових парламентських виборах, більше того – ледь не складе у парламенті більшість. Це при тому, що вона ще й не зареєстрована. Голова виконкому цієї партії, добре знайомий нам Сергій Ларін і зовсім утратив почуття реальності – говорить, що «Януковича відсторонили від посади незаконно», що Російська Федерація не є джерелом проблеми на Донбасі і в Криму, у всьому, мовляв, винна чинна українська влада, і підтримка Росією сепаратистів є природною. Вільно ходять по парламенту Ігор Калетник і Володимир Олійник, які керували шабашем 16 січня... А ми мовчимо, чогось очікуємо. Чи на когось оглядаємося?

Погляньте на поіменний список голосування за антидемократичні закони. Тут ви побачите прізвища й Володимира Литвина, що тримається за депутатський мандат, як реп’ях за кожуха, і заступника голови Національного комітету ПРУ, згідно з колишніми заявами «регіоналів» контуженої сніжкою Ірини Горіної, і Єфремова із Шуфричем, і нині знову революційно стурбованого Миколи Рудьковського, і нашого земляка Віталія Грушевського, який заховався у депутатській групі «За мир і стабільність», що так само бойкотує голосування, як і залишки фракції «регіоналів». А ще всіх підряд ленінців. Та що там перераховувати – відкрийте портал Верховної Ради і самі побачите прізвища 239 осіб , котрі заслуговують на те, щоб їм назавжди був перекритий шлях до Верховної Ради як учасникам антиконституційного перевороту. Зрозуміло, не всім категорично. Як уміла «видавлювати» голоси Партія регіонів, добре відомо. Але кожен з них має пройти через чистилище громадської перевірки.

Зараз депутати працюють над законопроектом про люстрацію. Зрозуміло, що робота йде важко, комусь хотілося б затримати його прийняття, комусь і взагалі «завалити». Однак, громадськість налаштована рішуче. Рано чи пізно закон буде прийнято. Головне, щоб не дуже пізно. Двом головним критеріям має відповідати цей документ: при владі, як серед призначенців, так і обраних осіб, не має бути представників «п’ятої колони» Путіна-Януковича і корупціонерів. З цих міркувань закон потрібно прийняти ще до початку реєстрації кандидатів у депутати, незалежно від того, за якою системою їх обиратимемо, за відкритими чи закритими списками. Не забуваймо, що згідно з чинною Конституцією, Україна є парламентсько-президентською республікою. Отже, якою їй бути, які закони в ній діятимуть, наскільки ефективно працюватимуть на її «євроремонт» президент, прем’єр-міністр разом зі своїм урядом, усі державні служби, залежатиме в першу чергу від складу парламенту.

В Росії ГКЧП практично переміг. В Україні зазнав відчутного удару. Але не склав рук, не відмовився від реваншу. Ні в столиці, ні в провінції. І поки ми вагатимемося з прийняттям радикальних рішень, він тільки набиратиме сили. Берімося за голову, громадяни, щоб знову, як уже траплялося не раз, не впійматися на гречку. А грошей на неї у них вистачить. Тих, які вони накрали у нас.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ