ПОЛІТИКА

Довга дорога до храму

Натхненний щоденними хроніками Українського радіо про шлях нашої країни протяжністю у 25 років, вирішив і я вставити своє слово у його осмислення. Отже, йдемо.

Вже двадцять п’ять літ ідемо. Щоправда, куди точно, не зізнаємося. Не відповіли Леоніду Даниловичу, коли він запитував: «Скажіть, що ми будуємо...». Віктору Андрійовичу, та той нас і не питав, у нього й без нас вистачало клопотів – то з бджолами, то з Юлією Володимирівною. За Віктора Федоровича ледь не повернулися туди, звідки вирушили. Тепер ось Петро Олексійович веде нас, осяваючи шлях перспективами, яскравими, як серце Данко. Куди? Ніби в Європу. Отож йдемо. І що цікаво: чомусь не під гору, а з гори. Чи то так здається?

Оптимісти кажуть: не біда, Мойсей водив свій народ пустелею цілих сорок років. Чому так довго? Одні жартують, ніби загубив шекеля і шукав, поки не знайшов. Другі, розумніші, – що чекав, коли вимруть ті, хто пережив тьму єгипетську, виросте покоління, яке не цілувало ноги фараону, лише потім привів синів Ізраїлевих на землю обітовану. Тільки з неволі єгипетської вони вибралися, та потрапили до рук Риму. Тоді й Хреста розіп’яли. Так і українці. Варшавські кайдани розбили, натомість одяг-ли московські. «Раби, підніжки, грязь Москви...»

Нарешті і їх скинули, випили «на коня» та й рушили до Храму. Хоча до нього ще довга путь, мені і моїм ровесникам, мабуть, не судилося в ньому помолитися. Щоправда, я цим не дуже переймаюся, вірю, що в ньому молитимуться наші діти і внуки. Не може такого бути, щоб Господь нас, бездержавних, стільки літ тримав на світі, не знаючи, для чого сотворив. І не може згинути народ, котрий за стільки літ полону зберіг свою пісню, свою мову, свою ідентичність. Нашого цвіту – як маку в полі. Кому під силу його виполоти?! От тільки прикро, що так багато пустоцвіту серед того цвіту. В природі воно якось розумніше. Там все збалансовано. Взяти хоча б омелу – паразит-паразитом, а знижує кров’яний тиск. Наші ж Омельки, мало того, що паразити, то ще й провокують як не інсульт то інфаркт.

За двадцять п’ять років українці нарешті позбулися ейфорії і навчилися сумніватись. Логічно. Наша державна машина нагадує зіпсований телефон: на вході одне, на виході друге. Нам говорять про боротьбу з корупцією, а корупціонери почуваються як вареник у маслі. Говорять про закриття офшорів, а «панамських патріотів» тільки більшає. Кажуть про реформу судової системи, а в судах «колядників», як на Різдво.

Та що нам тільки не кажуть. Обіцяли зробити владу прозорою. Кажуть, що зробили. То чому нам цього не видно?

Погрожували дати хабарникам по руках, а ті деруть з нас, як з батька за душу. Нахвалялися прибрати вчорашніх, та далі ілюстрацій люстрації так і не пішли. Через те й сумніваємося. Але сумніватися, не означає зневіритися. Навпаки, на наших очах народжується і утверджується громадянське суспільство. Бо вже зрозуміли, що ніхто, окрім нас.

Ідемо. Долаємо версту за верстою. Як і належить – з піснею. На початку співали, що «хто з нас не мріяв під дзвони Софії в’їзжати у Київ на білім коні...». Коні втомились, і ми заспівали: «Не люби мне мозги». Ба, не тільки. Он з одного боку почулося: «Заспіваймо пісню за Україну, за її незалежність за волю її...», з другого – «Як поборем воріженьків – здобудемо славу». То нас сусіди розбудили. «Градами». У них «град» – сакральне слово: чи то Петроград, чи БМ «Град».

Під свист куль і вибухи фугасів до нас прийшло усвідомлення, що ми – народ, нація. Дасть Бог, це прискорить нашу ходу. Редактор газети «З перших уст» стверджує, що до своєї мети прийдемо аж у 2029 році. Я вважаю, раніше. Але йти доведеться все одно довго. Та ми свій шлях подолаємо. Бо не просто йдемо, а в бік нової, європейської України. Не завжди це помітно, однак процес незворотній. Потихеньку міняємо країну. Вже декомунізувалися, подолали наркотичну залежність від російського газу, починаємо боротися з корупцією, сідають за грати високопоставлені крадії та сепаратисти, хотілося, щоб усерйоз і надовго. Вже чиновників зобов’язали чесно декларувати свої статки, може ще й навчаться по-людськи ставитися до людей. Починаємо децентралізувати країну, не доведи Господи наламати дров... Шкода тільки, що за все це

Україна платить людськими життями, життями кращих її громадян. Колись Кондратій Рилєєв устами Наливайка сказав: «Та де, скажи, коли була без жертв звойована свобода?». Воно дійсно так. Але все одно шкода

І боляче. Цей біль має пекти нас доти, доки не віддамо борг кожному захиснику Вітчизни, кожній сироті і кожній матері загиблих на Майдані гідності та в АТО.

Країні важко. Економіка стагнує. Серйозні проблеми в соціальній сфері. На сході йде війна, невідомо, до чого ще завтра вдасться агресор. Та ми йдемо, «у нас нема зерна неправди за собою». Ну, а тим, хто хоче нас зупинити, хто хоче бачити нас малоросами, сподівається задушити у «братніх обіймах», порадимо те, що радили Мухамеду Четвертому запорозькі козаки у своєму знаменитому листі. Думаю, цитувати не треба.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ