ПОЛІТИКА

Віта Атаманчук: Поїздка до Литви мене окрилила: якщо змогли вони, зможемо й ми. І це додає сил

Нещодавно делегація Кіровоградської і Полтавської областей повернулися з Литви. Серед тих, хто представляв нашу область, була радник голови облдержадміністрації Віта Атаманчук. Ми попросили її поділитися враженнями від візиту, запозиченим там досвідом та можливими планами на майбутнє, що визріли саме у Литві.

– Нашу делегацію запросили на церемонію нагород-ження найвищою відзнакою Литви почесним орденом «За збереження єдності» колишнього президента Литовської Республіки В. Адамкуса, – каже Віта Вікторівна. – Організатором заходу виступив Литовський фонд «Злагода», який активно співпрацює з Україною. Серед гостей був і посол України Володимир Яценківський
(на знімку – праворуч), котрий привітав найпопулярнішого політика країни з високою відзнакою та подякував за його особистий внесок у розбудову дружніх взаємин із Україною, наполегливу підтримку нашої держави на міжнародній арені.
– Спілкуючись з литовцями, ви презентували їм наші можливості?
– Наша делегація представила напрямки взаємодії і співпраці на культурно-освітній ниві. Я дуже сподіваюся, що вже найближчим часом посол Литви в Україні зустрінеться з очільником нашої області, щоб мати в своєму розпоряд-женні необхідну інформацію про потенціал Кіровоградщини. Скажу так: у литовців інтерес до нашої території є, головне тепер – спрямувати його в правильне русло.

– Що можна вже втілити в життя?

– Дивіться, литовці із зацікавленням ставляться до медичного та зеленого туризму. А у нас, наприклад, є бальнео-логічна лікарня в Знам’янці, лікувальні можливості якої свого часу були відомі навіть за межами колишнього СРСР. Її треба розвивати. В першу чергу – подбати про належну інфраструктуру, дороги, навіть розважальні заклади. Оскільки ми орієнтуємося на Європу, тож варто розширювати напрямки туристичної галузі.

– Ви вперше відвідали Литву, що найбільше вразило?

– Багато що. Ідеальні дороги, ідеальна чистота. І мова – переважна більшість литовців розмовляює або рідною литовською, або англійською. Літні люди дуже активні, об’єднуються в різноманітні громадські ініціативи, об’єднання. Вони ще пам’ятають, як їм, громадянам Союзу РСР, розповідали мешканці західних країн, що на пенсії вони подорожують, мандрують, а ті не вірили. Сьогодні вже литовці розповідають своїм східним сусідам щось подібне, бо живуть в іншому світі. Для них дуже важливі зустрічі з керівництвом у неформальній обстановці. Бо вони впевнені, що можуть щось пропонувати, що до них дослухаються. Там літні люди себе утримують і дозволяють собі при цьому комфортно почуватися. Це просто неможливо порівнювати з тим, що можуть собі дозволити пенсіонери інших пострадянських держав. 300 євро – це їхня середня пенсія. Її вистачає на достойне життя. Звісно, що кожен прагне кращого, й коли вони бувають у Західній Європі й бачать там зовсім інший рівень забезпечення – їм також хочеться більшого. Але чого їм не хочеться – так це повернення в імперію. Захист національних інтересів держави чітко простежується як у керівників різних рівнів, так і у пересічних громадян Литви.

– Європа – це не лише додаткові можливості, це, насамперед, колосальна робота заради їх створення.

– Так, там усе підпорядковується здоровій конкуренції як основі розвитку країни. Під час зустрічі з мером міста Укнарга з-поміж усіх порушених питань вразила захоплююча розповідь про унікальне місце, де колись упав метеорит, і утворилася специфічна западина, згодом з’явилася унікальна рослинність, що зеленіє обабіч унікальних струмочків… Слухаєш і згадуєш наш Олександрівський район, де також є «метеоритна» історія й розкішний ландшафт, і купа цікавих краєзнавчих історій. Або взяти Златопільську гімназію. Та таку архітектуру ще в світі треба пошукати, а в нас вона, на жаль, нікому не потрібна, руйнується. В Європі ж, до якої ми так прагнемо, кожен давній камінчик – нечувана історична цінність. Ми ж поки що не вміємо своє достойно презентувати. Настав час учитися це робити, створювати спеціальні програми, спеціальні проекти, що допоможуть не лише консервувати наші пам’ятки «до кращих часів», а ще й викликати до них інтерес туристів. І закордонних у тому числі. Гарний приклад – шанобливе ставлення литовців до старовинної частини Вільнюса. А в нас поки що тільки балачки: «Ми за Єлисаветград!». А що зроблено для збереження історичної частини міста, історичних пам’яток? Нічого! Заліпили все сіті-лайтами, біл-бордами, і навіть пальцем не поворухнули, щоб зберегти старе місто, щоб витримати єдиний архітектурний стиль. Наш обласний центр безжально забудований склом і бетоном.

– Чого немає у них такого, що маємо ми?

– Там немає такої кількості, як у нас, дорогих великих позашляховиків, такої кількості реклами, таких дорогих маєтків, як у «бідному» Кіровограді. Не потрапляли там на очі жебраки й «патріоти», котрі заради Литви готові порвати на собі сорочку. Там кожен робить свою справу так, як це потрібно країні, і це найважливіше. Кожен таксист готовий розповісти про будь-який куточок міста. І в таких дрібницях відчувалась повага і любов до свого.

– Віто Вікторівно, що вам захотілося змінити після повернення додому?

– Важко відповісти прос-то. Звідти я повернулася з настирливою думкою: що в нас не так, чому живемо гірше? Адже ми маємо досить інтелектуальну націю, запаси найрізноманітніших копалин, передову науку, але все одно щось не так.
Мабуть, справа в нашій свідомості. Треба нарешті розставити жирні крапки над «і» у суперечливих історичних моментах і назвати все своїми іменами. В Україну століттями делегували на всі керівні посади росіян. Частина була завербована в КДБ. Навіть сучасний розвиток України викликає дуже багато запитань з огляду на державницьку позицію з багатьох векторів. Що б там хто не казав, ми все ще роз’єднані духовно, адже й українська еліта століттями винищувалася. Інтелектуальні люди, мислячі, ті, хто здатен щось пропонувати, рухати країну вперед – у суспільстві недооцінюються. Ну згадаймо ж, скільки людей у Кіровограді виходили на Майдан? Кілька десятків, кілька сотень. Це така краплинка! Всі хотіли змінити життя на краще, але боротися за зміни, виявляється, було нікому. Не відбулося відродження бізнес-еліти, немає продовження терещенків-семиренків. Має ще сформуватися критична маса людей, котра зможе на щось впливати. Це моя суб’єктивна думка. Не хочу нікому нічого нав’язувати. Це просто думки вголос на тему «А що в нас не так?».

– То що ж нам заважає ставати цивілізованими?

– Нам шкодить байдужість. Але не подумайте, що з Литви я повернулася розчарованою. Навпаки, ця поїздка мене окрилила: якщо змогли вони, зможемо й ми. І це додає сил. Для себе я зробила висновок: кожен із нас має стати крутою закваскою. Як відомо, бактерії маленькі, й без мікроскопа їх не розгледіти, але вони настільки корисні, що здатні одну субстанцію перетворити на іншу.
Тому вірю в слова В. Шовкошитного, що «із крутої закваски людство виліпив Бог, перемога поразки – вища із перемог!».

Лариса РОМАНЮК