ОСВІТА

Олег Поляруш: У Росії процесів над письменниками було мало, і це зрозуміло, бо росіяни – це завжди росіяни, а українці – це націоналісти

Завдячуючи «мудрій» політиці нашої влади чимало відомих учених пенсійного віку змушені були полишити справу, якій присвятили життя. Хто від того виграв, не відомо, а ось студентство, наука програли, бо ті знання, якими володіють ветерани наукової ниви, набуваються не за рік і не за два.

Нині там, у верхах, спохватилися, але пізно – багато науковців-ветеранів вже не повернулися в аудиторії. Серед них – і Олег Євгенович Поляруш. Очолюючи тривалий час Кіровоградський державний педагогічний інститут імені О. Пушкіна, перейменований у роки незалежності в університет імені В. Винниченка, він був одним із найулюбленіших викладачів у студентів, бо його лекції про українську літературу двадцятого століття завжди відзначалися насамперед щирістю й глибиною занурення в тему.

Українська література тієї доби для нього й нині – не просто предмет вивчення, то відрізок життя, який він прожив, із яким він зрісся, знає його до таких деталей, що слухати його розповіді хочеться безкінечно. Тому й ця розмова з ним про українську літературу в її найтрагічніший період не була короткою.

– Олеже Євгеновичу, в 1959 році ви, сільський хлопець, вступаєте на філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка й відразу потрапляєте в середовище, яке згодом називатиметься шістдесятництвом. Це якось вплинуло на ваші погляди?

– Тоді я потрапив у зовсім інший світ, багато що довелося переосмислювати. Уявіть собі, в гуртожитку поверхом вище живе Ваня Драч. З ним ми в добрих стосунках, він залицяється до нашої однокурсниці. До нього часто приїздить його друг Віталій Коротич, ще він дружить із Миколою Вінграновським, котрий навчався у ВГІКу в Москві. Як у двадцяті роки, пішла мода на вечори, зустрічі, читання творів, дискусії. Почалася переоцінка багатьох явищ і моментів. Тут виходить роман Сосюри «Третя рота», біографічний твір. Дізнаємося, що почав він його писати ще в двадцяті роки, в двадцять шостому надрукував у журналі один невеличкий розділ – перебування в петлюрівців, але його розкритикували, журнал дуже швидко відправили в спецфонди, організували цькування автора, внаслідок чого той захворів і змушений був лікуватися.

– Тобто, на тих вечорах ви пізнавали багато нового, про що раніше не можна було говорити.

– Почалася відлига, і нам здавалося, що так триватиме й надалі, але ось виходить книжечка Ліни Костенко і її забороняють. Сімнадцять років про авторку ніде ніхто не говоритиме, згадуватимуть тільки для того, щоб висварити.

– Інколи можна прочитати про дискусію між творчими людьми, хто з них справжній шістдесятник, а хто – ні.

– Тут важливіше інше: шістдесятництво – це нове, незнане раніше явище. Хоч його представники й були дуже різними. Візьмемо Василя Симоненка. Тема України, національного патріотизму, життя показував таким, яким воно було насправді. Й Іван Драч. За своїм поетичним мисленням, пошуками форми, новаторством – дуже оригінальний поет. Іванові теж могли докоряти за формалізм, але не більше, бо писав і про партійну програму, і про Леніна. Згадаймо: «Дихаю Леніним до останнього подиху». До слова, якось при зустрічі Ліна Костенко попросила його: «Іваночку, ну хоч раз дихни Леніним». Одначе вільнодумство, відчуття свободи запрацювало, і посприяли цьому наші класики – і Рильський, і Тичина, і Сосюра, і Дов-женко були під впливом відчуття та передчуття чогось нового, і в них уже зовсім по-іншому зазвучали поезія й проза. Це дало поштовх багатьом новим іменами. Наприклад, з’являється перша збірочка Дмитра Павличка, в якій є такі рядки: «Помер тиран, але стоїть тюрма». Ясна річ, що це були дуже сміливі рядки, їх розкритикували, сховали, але люди відчули, що можна щось говорити, казати правду. Щоправда, тривало це, як відомо, не довго.

– З шістдесятництвом ми «розібралися», а ось чим ви поясните масовий спалах української літератури на початку двадцятих років минулого століття?

– Цей спалах породила лютнева революція сімнадцятого року. Царя вже немає, у Петербурзі – тимчасовий уряд. І Михайло Грушевський створює Центральну Раду. Без жодного пострілу. В перших її документах ідеться спочатку про культурну автономію, а потім уже подаються сигнали й про незалежність. Люди відчули, що ми можемо бути вільними, починають усе переосмислювати. Той же Павло Тичина, який був поза політикою, відбув бурсу, духовну семінарію і писав свої «Сонячні кларнети», у сімнадцятому році відчуває, що щось відбувається. І він буквально напророкував громадянську війну у своїй поемі «Золотий гомін», у «Думі про трьох вітрів», «Скорбна мати», «Одчиняйте двері» та інших творах. Вони увійшли в першу збірку, що потрясла не тільки нас, а й Європу своєю самобутністю. Його символізм назвали кларнетизмом – він був ще й музикантом, і все сприймав через музику. Коли зі студентами аналізуємо його вірш «О панно Інно, панно Інно» і доходимо до слів «Я ваші очі пам’ятаю як музику, як спів», запитую дівчат: підніміть руки, кому з вас коханий сказав такі чи подібні слова. Дівчата посміхаються: такі – ні. Тичина був музикантом. Не випадково в щоденнику записав, що він піснями мислить. Він усе перекладав на музику. Тобто словами висловлював свій музичний стан душі. «Думами, думами – наче море кораблями, переповнилась блакить ніжнотонними» – він закоханий, він на сьомому небі. І дзвони церковні, які для нього теж були символами, надихали його на високе, прекрасне. Сосюра. «І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було». Ми, студенти, нелегально отримували інформацію, що був такий вірш і цитували його. А він же був заборонений. Сосюра – унікальний чоловік. Що таке сімнадцятий рік? Рівень освіти й політичної свідомості в більшості людей низький. Сказали: «Заводи – робітникам, землю – селянам». Ми з вами – селяни. Що нам ще треба? І пішли. По землю. І Сосюра на початку не був якимось великим ідеологом. Мати, як мовиться, висварила його, мовляв, що ти сидиш удома, йди воювати, брат без штанів, ти протер штани, ми голі й голодні, а ти вдома, йди воювати. Відправила його, а він пішов у петлюрівці. І мотивація: бо в мене штанів не було. А потім він у іншому вірші пише з болем: «Скільки нас отаких біля муру від червоної кулі лягло». Це проти більшовиків. Потім він потрапляє до них у полон, його мали розстріляти, але він почав читати свої вірші командирові охорони, той слухав, слухав і думає: такий талановитий хлопець, а я його маю до стіни ставити? І відпустив. Потім він став червоноармійцем, а коли вже закінчилася громадянська війна й Еллан-Блакитний затягнув його як талановитого чоловіка до Харкова, він там написав «Червону зиму». Пригадуєте: «На фронт, на фронт!.. А на пероні люди... Біля вагонів ми співаєм «Чумака»...». Ну, не більшовицький же твір. Тичина: «На майдані коло церкви революція іде. – Хай чабан! – усі гукнули,– за отамана буде». Де командири, а де – отамани? Знову ж таки, не більшовицький твір. Але підходило владі, і його підганяли, підробляли, і воно йшло. А ми ніколи тоді над цим не задумувалися.

– Тобто на початку двадцятих вирішальним було усвідомлення, що ми – нація, що ми можемо бути самостійними?

– Так. І учасниками тієї національної революції були практично всі українські письменники, котрі починали в той період. Серед них – Володимир Сосюра, Олександр Довженко, Остап Вишня, Петро Панч і багато інших. Майже всі видатні відразу привітали цю ідею, боролися за неї. Не боровся тільки Тичина. Він був гуманістом, сковродинцем, Богом вихований, і Божа ласка над ним була. Він просто оспівував у «золотому гомоні» бачення державності, яке благословляли в Києві на Софіївському майдані, і в це вірив. А потім закінчилася громадянська війна. Що роблять більшовики? Вони чітко запитують: хто наш, а хто не наш? І коли армія УНР відступала до Кам’янця-Подільського, а звідти більшовики її залишки депортували в Польщу, прийшов Остап Вишня додому. Його арештували й кинули в концтабір. Повернувся Довженко – те ж саме. А потім постало питання: а де ж інтелігенція? Бо робітники – це добре, селяни – теж, а інтелігенції немає. Було дано команду шукати й залучати. Витягнули з концтабору Довженка, Виш-ню і відбулася метаморфоза: дуже швидко всі почали писати про класову ідеологію. Класова ідеологія їх урятувала. Хоча на початку двадцятих років багато хто з письменників не спові-
дував «високих комуністичних ідеалів».

(Закінчення в наступному номері)
Валерій М‘ЯТОВИЧ