ОСВІТА

Наталя Романюк: Попри провінційну сірість у Єлисаветграді траплялися яскраві видавці, друкарі, редактори, ініціатори, меценати

Наприкінці минулого року у видавництві КВІЦ вийшла книга Наталі Романюк «Видавнича справа в Єлисаветuраді», присвячена 250-річчю друкарства в місті, якому судилося останні дев’яносто років існувати під чужими іменами. Можна сказати, що вперше комплексно досліджено цю сферу людської діяльності.

Як зазначає в передмові доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик, «маємо матеріал на добре структуровану, насичену значною кількістю зовсім незнаних фактів і явищ, збагачену цікавими історіями побутування друкованих текстів та їхніх також досі невідомих творців монографію». І далі: «Відчуваєш втіху від того, що на полицю не так уже й заповненої поки що наукової літератури з історії української видавничої справи кладемо зрілу, актуальну, повчальну, цікаво написану роботу». Можна тільки порадіти за автора, який удостоївся такої високої оцінки відомого
науковця.

Наталя Романюк, у минулому випускниця Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, сьогодні є викладачем кафедри видавничої справи та мережевих видань Київського національного університету культури і мистецтв. До Кіровограда навідується часто, бо тут живуть мама і друзі, та й місто вважає своїм. Тут і відбулася наша з нею зустріч.

– Наталю, спочатку дещо наївне запитання: навіщо вивчати друкарську справу минулих століть?

– Для стійкості. Потрібна основа, підґрунтя. Якщо ми знайомі зі своїми батьками-дідами-прадідами, то відчуваємо коріння, підтримку предків. Ми можемо опиратися на їхній досвід, можемо бунтувати і йти кардинально в інший бік, але у нас є точка відліку. Ми знаємо, звідки взялися на цій землі. Подібно і з видавничою справою. Якщо вірити, що вона в Кіровограді почала народжуватися і зростати приблизно зі здобуттям країною незалежності, то складно повірити у можливість виходу її на широкі горизонти. А коли ж починати відлік 250 років тому (саме тоді, на початку 1764 року, були надруковані перші книги в Єлисаветграді), то з таким досвідом усе можливо.

– Ти у вступі до книги зазначила, що «поширеність і якість видавничої справи – це надважливий показник гуманітарної зрілості та економічного розвитку певного краю». То який же він, на твій погляд, цей показник, якщо мати на увазі єлисаветградський період?
– Кількадесят друкарень, кількадесят газет із великою кількістю реклами на її шпальтах. Одна з друкарень, що належала спочатку батьку, а потім сину Гольденбергам, проіснувала 50 років і була однією з найбільших. Її перепродали іншим власникам у 1912 році і, хтозна, можливо вона могла б стати однією з найпотужніших в Україні. Але вже через кілька років і її, й інші друкарні націоналізували, й уже в Зінов’євську-Єлисаветграді фактично не залишилося самостійних книговидавничих підприємств. Але не варто й ідеалізувати той час. Були сильні економічно і впливово друкарні та редакції газет, були слабкі (їх більше), що існували по кілька місяців. Та й умови праці для простих робітників були такі-собі, точно не мрія сьогоднішнього кіровоградця.

– Опрацьовуючи першоджерела, чи не намагалася порівнювати видавничу справу Єлисаветграда й нинішнього Кіровограда? Мені здається, що тоді були навіть сприятливіші умови для розвитку, ніж сьогодні. Тоді діяло тридцять друкарень.

– Друкарство розвивалося справді непогано порівняно із сьогоденням (а тим паче – порівняно з дев’яностими). Була конкуренція, постійно зростала потреба в друкованій продукції, а потім прийшли більшовики, а з ними – і занепад галузі.

– Які факти тебе найбільше вразили? Мені, скажімо, дивно, що на початку двадцятого століття в Єлисаветграді виходило дві щоденні газети, сьогодні ж, через сто років, ми не здатні спромогтися на жодну. Взагалі, що ти можеш сказати про пресу тих часів? Наскільки вона була цікавою?

– Так, тоді видавалося багато газет (особливо з урахуванням того, що мешканців було менше й не всі з них – письменні). І щоденні були. «Голос Юга» – то взагалі цілий пласт історії. Але порівнювати із сьогоденням складно, адже за останні сто років частину медіа-простору перебрали на себе радіо, телебачення, а потім й Інтернет. І в мене немає надії стосовно того, що в умовах такої конкуренції в Кіровограді можлива самоокупна щоденна газета. Та і необхідність у ній сьогодні викликає сумніви.

– Тоді майже кожна друкарня видавала щось українською мовою. Про що це може свідчити – народ прагнув рідного слова, про патріотизм, чи що?

– Насправді тих українськомовних книг було дуже мало, одиниці. Якщо це був відносно сприятливий час для економіки, то аж ніяк не можна назвати його таким для українського друкованого слова. А чому? Можна говорити про значно зросійщене середовище, але була й активна українська інтелігенція. 1875 року з’явилося перше українськомовне видання в Єлисаветграді – збірка віршів і перекладів Івана Гриненка (псевдонім Йосипа Шевченка – небожа Тараса Шевченка). Планувалося видавати українськомовні книги й надалі. Але вже 1876 року прийняли Емський указ, що, як відомо, ще більше, ніж Валуєвський циркуляр, уражав інтереси українців.

– Книготоргівля. Знову ж таки, порівняння не на нашу користь: на початку минулого століття в місті було дев’ять книгарень, сьогодні – вдвічі менше. Пропав інтерес до книги? Як у інших містах країни, адже ти, знаю, охоче подорожуєш Україною і при цьому повертаєшся з рідкісними виданнями…
– Це ще один факт, який дивує. Книгарень справді було чимало. І книгарі траплялися неординарні. Як, скажімо, Володимир Менчиц, про якого залишила спогади його сучасниця єлисаветградка Наталя Бракер. Цей чоловік був більше промовцем, ніж власником книжкового магазину, любив дарувати книжки, навіть цінні, а також мав при крамниці біб-ліотечку. При тому не записував імена тих, хто брав у нього книги. Мовляв, хто захоче повернути – і так поверне. Взагалі попри провінційну сірість у місті траплялися яскраві видавці, друкарі, редактори, ініціатори, меценати. І з огляду на інертність міста, вони ще більше виділяються. І ось ті книговидавничі здобутки стають ще цікавішими.

В інших містах книгарні – це ті місця, які я із задоволенням відвідую. Люблю купувати книги, більше – на подарунки, але часом і собі. На новорічно-різдвяні свята рідним і друзям десь 15 книг придбала. Найбільше дісталося двом моїм хрещеникам. Бо краще, ніж просто купувати книги, може бути лиш купувати дитячі книги. Або купувати книги в інших містах. На мій погляд, є два способи вкладення коштів, які не знецінюються: враження від поїздок і від книжок.

– Ти і далі працюватимеш над цією темою?

– Звичайно. Нині я продовжую відвідувати обласний державний архів, і розумію, що досі зроблене мною – то тільки початок. Видавнича справа в Єлисаветграді варта більш детального вивчення.

– Тоді бажаю тобі успіху.

– Дякую.
Валерій М‘ЯТОВИЧ